2019-й рік просигналізував про завершення історичного циклу формування масового суспільства в Україні: перемога на президентських виборах відвертого російськомовного космополіта, а на парламентських виборах партії «Слуга народу», яка не мала жодної ідейної платформи і була цілком відірваною від національних ідеалів українців, оформили це електорально. Виявилося, що переважна більшість українців цілком байдужа до національної позиції політиків, їхніх ідеологічних позицій загалом, що у своєму виборі вони цілком не орієнтуються на якісь високі ідеали, визначені духовними, культурними, світоглядними критеріями. Що вражало найбільше, це те, що висуванці-космополіти тоді легко перемагали в округах на території Галичини – регіону з потужними традиціями націоналізму, вельми перейнятого церковно-християнськими впливами, консервативного у своїх громадянсько-політичних орієнтаціях. Перемога В. Зеленського і партії «Слуга народу» була майже тотальною.
Цю тенденцію підтвердили недавні довибори до Верховної Ради в Надвірнянському окрузі на Івано-Франківщині, де висуванець від націоналістичної партії «Свобода» зайняв лише третє місце після цілком невиразних, політично анемічних кандидатів: спортсмена Василя Вірастюка й бізнесмена Олександра Шевченка, які в інтелектуальному та ідейному планах виглядали як цілковиті карлики. Вражала навіть не поразка націоналіста, а те, що сумарно безідейні кандидати набрали близько 60 % голосів, тобто сподобалися переважній більшості.
Що діється з нашим суспільством? Чому суспільство голосує за карликів? І що сталося з національними традиціями Галичини, цього віддавного бастіону українства, твердині української духовності?
Такі питання сьогодні розпачливо ставлять тисячі українців, вражених метаморфозами нації, яка навіть у період війни чомусь голосує не за воїнів і державників, а за блазнів і цинічних прагматиків. Така тенденція шокує, обурює чи кидає в безнадію. Та коли ми вдамося до класичної історіософії й мудрощів класиків, то виявимо, що нічого незвичайного не відбувається в Україні.
Вперше про загрозу масовістських настроїв в українському суспільстві, які хаотизують і деградують національну свідомість, мені довелося писати ще в кінці 1990-х рр. Тоді й пізніше, коли я звертався у своїй публіцистиці до цієї проблеми, на мене дивилися принаймні, як на дивака, а часто, як на ідіота. «Що, – казали мені, – може загрозливого нести наскрізь розважальна телевізія чи поп-музика, яка захоплює маси? Що шкідливого є в масовій літературі? (у всіх тих фентезі, бойовиках, трилерах, в художньому сатанізмі, який тоді вибухнув океаном безсмаку й примітиву на українців) Адже все це лише гра й розвага, так є в усьому передовому західному світі!» У відповідь я пояснював, що все це – лише піна на поверхні соціальної тенденції, яка видозмінює наше суспільство, що ми не відчуваємо ментальних змін в суспільстві, які призведуть згодом до кардинальних змін у свідомості. На мене махали рукою…
Щоб вичерпніше пояснити проблему, звернімося до аналізу її першопочатків, закономірностей та історичних джерел.
Масові суспільства почали формуватися в Західній цивілізації як найпередовішій на планеті в останній третині ХІХ ст. Їх породили три об’єктивні глобальні фактори:
- розвиток демократії, яка уможливила вихід на вищі соціальні щаблі мільйонів людей з низів, які не мали належної моральної та освітньої підготовки для того, аби визначати, формувати культуру своїх націй;
- розвиток науки й техніки, який уможливив широкий доступ до певних практичних знань мільйонам із тих же низів;
- розгортання масового виробництва товарів, яке відкрило широчезний простір для поліпшення свого матеріального становища цими мільйонами низинних мас, які прискорено формували в собі споживацьку свідомість.
Мільйони людей раптово переселилися із сіл в міста, відірвалися від традиційної моралі й культури, перетворилися на примітивну, меркантильну споживацьку масу
Ці три процеси викликали четвертий глобальний процес – урбанізацію. Мільйони людей раптово переселилися із сіл в міста, відірвалися від традиційної моралі й культури, були відрізані від духовного коріння (християнства), перетворилися на примітивну, меркантильну споживацьку масу.
Першим цю світову тенденцію осмислив блискучий французький філософ Гюстав Лебон (1841—1931) у книгах «Психологія народів» (1894) і «Психологія мас» (1895). Згодом був двотомник німця Освальда Шпенґлера «Присмерк Заходу» (1918), який пояснив закономірність переходу від культурного (духовного) до цивілізаційного (матеріалістичного) стану великих суспільств. Найпроникливіше ця проблема була описана в студії еспанця Хосе Ортеґи-і-Ґассета «Бунт мас» (1930), з якої ми візьмемо кілька цитат.
Головною тезою цих мислителів була така: у традиційних суспільствах (до ХІХ ст.) кожна суспільна верства – шляхта, ремісники, хлібороби – мала свою етику, свій кодекс честі, свої закони й норми, побудовані на імперативі совісті. Це було запорукою того, що цілісно, як верстви вони жили на основі певних духовно-моральних, ідеальних імперативів, хоча поодинокі члени цих верств, навіть цілі групи в них, могли дегенерувати. Але завжди в суспільстві зберігалися якісь високі критерії оцінювання й сприймання життя. Тому кожен шляхтич, ремісник, селянин мірою своєї освіти і таланту постійно морально й духовно зростав; він діяв в рамках визначених традицією поведінкових правил. Існувала відповідна суспільна єрархія, що вносило гармонію у суспільне буття.
Епоха мас, спровокована ліберальною демократією, науково-технічним прогресом і масовим виробництвом, розвалила ці тисячоліттями формовані норми й єрархії, оскільки переважна більшість в суспільствах розірвала із традиціями своїх верств, переселившись у великі міста. Поступово ці соціальні процеси охопили Північну Америку, Середню і Східну Європу, перекинулися в Латинську Америку. Проте частково вони були зупинені в країнах, де переміг комунізм, який деформував і загальмував велику індустріалізацію, хоча по-своєму продовжував творити «масову людину», споживацьку й примітивну, до того ж прищепивши їй велику дозу рабської свідомості й психології через страшний терор і тиск бюрократичної системи. З падіннями комунізму великі суспільства насамперед колишнього СРСР і Китаю включилися в загальноцивілізаційну епоху мас.
Болісною проблемою, яку породила епоха мас, стала проблема моральної убогості й некультурності більшості, при чому активної більшості. У минулі століття й тисячоліття мільйони людей жили без освіти й високої культури, але мали у своїй свідомості та етиці як регулятори релігійні принципи, традиції своїх верств і це давало їм змогу жити в гармонії, не руйнувати духовну сферу своїх суспільств. Натомість нова масова людина ХХ ст. стала дуже зухвалою і агресивною. Вона відчуває свою уявну перевагу, бо володіє технікою, суспільство масового виробництва дає їй змогу швидко збагачуватися, рухатися в просторі, змінювати умови свого життя (подорожувати, купувати різні предмети, змінювати житло тощо). Це вселяє в неї енергію домінування, інстинкт руйнування всього, що не вкладається в її мислення (а оскільки вона примітивна, то в її мислення не вкладається багато чого).
Х. Ортеґа-і-Ґасет про це писав так: «…сьогодні панівний тип людини – це примітив, Naturmensch, що з’явився в цивілізованому світі. Цивілізованим є світ, а не його мешканець; він у ньому навіть не бачить цивілізації, а користується нею, наче б вона була природою…»
І далі: «… проста людина, досі підвладна, тепер вирішила правити світом. Це рішення соціально висунутися на передній план постало в ній автоматично … Вивчаючи структуру цього нового типу, ми знаходимо: 1) природжене і корінне переконання, що життя легке, багате, без трагічних обмежень; тому кожна пересічна одиниця пересякнута почуттям влади й тріумфу, яке: 2) наштовхує її стверджувати себе такою, як вона є, вважати своє моральне та інтелектуальне майно за добре й довершене. Це самовдоволення спонукає її відкинути всякий зовнішній авторитет, не слухати нікого, не піддавати сумніву власні погляди і не рахуватися з іншими … тому 3) вона всюди втручається, накидаючи свій простацький погляд без скрупулів, роздумів, формальностей чи застережень…»
При цьому Х. Ортеґа-і-Ґасет наводив мудрість Й. В. Ґете:
За власним нахилом живе плебей,
Шляхетний прагне устрою й ладу.
Зруйнувавши систему соціальних єрархій та етичних норм, масова людина постійно витворює безмежний простір хаосу
Ця теза означала такий висновок: зруйнувавши систему соціальних єрархій та етичних норм, масова людина постійно витворює безмежний простір хаосу, в якому вже ніщо не має вартості – ні ідея Бога, ні висока культура, ні авторитет мислителя, ні приписи Традиції. Тому, за Х. Ортеґою-і-Ґасетом, «бунт мас – це докорінна деморалізація людства».
Ось як він тлумачить це докладніше: «У школах, якими так пишалося минуле сторіччя, можна було навчити маси техніки модерного життя, але годі було їх виховати (виділення моє – О. Б.). Дано їм знаряддя, але не дано почуття історичних обов’язків; нашвидкуруч прищеплено гордість і потугу модерних засобів, але не прищеплено духу».
На усе це накладається ідеологія ліберального космополітизму як провідна в епоху демократій, яка силувано виховує суспільства в дусі світоглядного релятивізму, ціннісного плюралізму, антирелігійності й антитрадиційності. Вона на вищих рівнях знищує всі спроби вгамувати наступ масовістської свідомості, які час від часу роблять різні консервативні чи націоналістичні середовища. Для цього вона використовує скуплені за гроші олігархії ЗМІ, політологічні та соціологічні центри, академічні програми університетів тощо.
Ознакою модерного життя стає специфічна «масова культура». Вона покликана задовольнити примітивні душевні бажання й смаки масової людини. Тому епоха мас вихлюпує тонни мистецького ширпотребу (о, це чудовий совєтський неологізм для пояснення природи модерного життя!). З розвитком засобів масової інформації – радіо, телебачення, тепер інтернету, видавничих концернів – «масова культура» перетворюється на цунамі, яке перевертає світ уявлень модерного суспільства й максимально деградує, хаотизує його.
Весь інтелектуально-інформаційний простір в масовому суспільстві перетворюється на безмежність шаблонності й поверховості
Особливістю «масової культури» є її націленість на сплющування почуттєвої основи людини, на стандартизацію її мислення, на схематизацію естетичних перцептів. Тому створюється зле зачароване коло: чим більше «масової культури» продукується в суспільстві, чим більші впливи вона собі здобуває, тим примітивнішими стають люди. «Масова культура» постійно наступає, від неї дуже важко захиститися, тому що вона неймовірно влізлива, магнетична своєю легкістю, невибагливістю. Відтак весь інтелектуально-інформаційний простір в масовому суспільстві перетворюється на безмежність шаблонності й поверховості. Людина, привчена до щоденного «споживання» цього, наче застигає, зупиняється в розвитку своєї особистості. Тому масове суспільство перетворюється на безмежність посередностей.
Від 1950-х рр. на посилення «масової культури» почала працювати філософія та пропаганда постмодернізму як породження ідеології неолібералізму, який перевертав догори дриґом систему людських цінностей, формував уривчастий, клаптиково-еклектичний світ уяви й розумінь людини, ширив нігілізм, у принципі позбавляв людину можливості виробити собі високий художній смак і культурну зорієнтованість. Постмодерністська свідомість – це крайня форма космополітизму, канонізування апатризму як норми. Тут лише нагадаю, що в багатьох полісах Давньої Греції за апатризм просто карали насмерть, чітко усвідомлюючи, що такі елементи розкладають суспільство і підштовхують його до загибелі, а людей, які відмовлялися від громадянської активності, називали «ідіотосами», позбавляючи їх багатьох прав. Натомість сучасна постмодерністська культура якраз атомізацію, хаотизацію суспільства ставить за «досягнення поступу» і «благо».
Олігархія всіляко сприяє посиленню і розширенню і «масової культури», і масового суспільства. Цивілізованою мовою це називається «змаганням за розвиток демократії в світі».
Об’єктивно в розростанні масового суспільства зацікавлений великий капітал, олігархія, які в умовах індустріального виробництва набувають гігантських розмірів і можливостей, адже масове суспільство постійно працює, саме того не бажаючи, на розростання великого капіталу, бо його споживацькі інстинкти (невситиме бажання купувати непотрібні речі) годують олігархію. Тому олігархія всіляко сприяє посиленню і розширенню і «масової культури», і масового суспільства. Цивілізованою мовою це називається «змаганням за розвиток демократії в світі».
Після падіння СРСР і раптово-прискореного приходу західних масовістських принципів життя в його простір, Україна опинилася перед напливом «масової культури», яка ширилася з Заходу, а її суспільство стрімко набувало характеристик масового суспільства. Тим більше, що грунт для цього дуже «поживний» був витворений в комуністичну епоху, адже вона формувала людину меркантильного типу (марксистський філософський заповіт матеріалізму як святості), звиклу жити в колективі, в масі (класова свідомість комунізму), зорієнтовану на «широку культуру» (марксистська візія пролетарської культури). У підсумку ми за 1990—2000-і рр. дуже широко й глибоко увібрали в себе масовістську свідомість. Українське суспільство перетворилося на безмежну масу споживачів, позбавлених ідеалів і спраглих примітивних розваг. Той факт, що в Україні, на відміну від більшості країн Європи, цілком не збереглися хоч би клаптикові форми шляхетської, традиціоналістської самоорганізації суспільства, лише поглибив катастрофічність ситуації.
Зараз ми спостерігаємо процес ідейно-ментального вирівнювання країни, коли всі її регіони, що мають історією обумовлені відмінності, уподібнюються один до одного. З кожним роком в Україні стає щораз більше людей, які мають атеїстично-цинічні світовічуття, матеріалістично-практичний світогляд, космополітично-антитрадиціоналістські ідеали. Такі люди стають закономірною домінантою в нашому суспільстві. Таким людям байдуже, хто буде представляти їхні інтереси в парламенті: брутальний ділок, бездуховний дегенерат чи якийсь ідейний політик.
Галичина, ця «українська Баварія» за духом традиціоналізму та відчуттям національної гордості, яка була головним промотором
За 1990—2000-і рр. тут сформувалося ціле покоління людей цілком прагматичних, позбавлених національної гідності, з хаотизованою свідомістю
позитивних процесів національно-культурного відродження в післякомуністичний період, як і кожен інший регіон в світі, не змогла встояти перед наступом масового суспільства. За 1990—2000-і рр. тут сформувалося ціле покоління людей цілком прагматичних, позбавлених національної гідності, з хаотизованою свідомістю. І процент таких людей невпинно наближається у своїй величині до аналогічного проценту безбатченків на Донбасі. Інші регіони України демонструють ще швидші темпи нівеляції й громадянської деградації. Це трагічний висновок. Але він невблаганний.
Тож результати довиборів на Івано-Франківщині треба сприймати як злу закономірність. У 1990 році ми захоплено прийняли світ західних стандартів життя, не усвідомлюючи, що в ньому зріють вельми деструктивні інтенції, до яких ми виявилися не готовими. Зараз ці інтенції руйнують основи українського національного буття і ми не можемо нічого вдіяти, бо більшість суспільства сліпо вважає, що всі західні норми вартує прищеплювати до українського дерева беззастережно, хоча сьогодні вже очевидно, що вони руйнують український національний організм. Наша інтелігенція цілком не готова до того, аби розгорнути ідейно-ціннісну та інформаційно-пропагандивну фалангу змагань із напливами масовізму.
З нашого аналізу випливає ще один висновок: кожне суспільство має дбати про те, аби захищатися від навали масового суспільства, аби витворювати соціальні й культурні форми для плекання в собі духу шляхетності, єрархічності, традиціоналізму. Саме таке гасло поставив на свій щит ідеолог вольового українського націоналізму Дмитро Донцов, виступаючи у 1921-у році на бій з силами світового зла. Праця, яка концептуально підносила цю програму, називалася скромно: «Підстави нашої політики». Невдовзі під впливом його ідей в Західній Україні сформувалося одне з найпрекрасніших, найгероїчніших поколінь українства – націоналісти-оунівці. Його візія нової героїчної національної культури була переможною. Вона залишається в нашій спадщині.
