Ще з перших князів Київської Русі, Аскольда та Діра, на території нашої держави заклалась цікава традиція: предками сучасних українців часто керували люди іншого етнічного походження. Два вищезгадані князі були варягами і Олег, який був їхнім наступником, також. Тобто, древні племена, які жили на території сучасної України, об’єднались в одну державу, якою правили вихідці із Данії. Саме так започаткувалась Русь.
Козацька доба дещо відрізняється від інших епох. Справа у тому, що найвидатніші гетьмани, все ж, були етнічно близькими до сучасних українців. Проте цей відрізок історії України закінчився тим, що наші землі поділили між собою Московія та Польща.
Пізніше частиною західної України володіла навіть Австро-Угорщина, а центр і схід підпорядковувався Росії. Після Першої Світової війни настав один із найважчих періодів в нашій історії – ми стали частиною СРСР. Саме у цей час ми пережили найгірше – геноцид, голодомор, репресії, жорстку цензуру та заборону всього українського. Так тривало аж до 1991-го року, коли ми врешті відновили свою незалежність. З того часу до влади в Україні приходили різні політики, але майже ніхто із них не був етнічним українцем.
На фоні такого стану речей у нас постійно були свої герої та патріоти, які вважали себе і були українцями. Максим Залізняк, Іван Гонта, Степан Бандера, Роман Шухевич, Іван Франко, Михайло Грушевський – список можна продовжувати вічно, мале жоден із них не мав повноти влади у своїх руках. Отут і закрадається напівриторичне питання: невже українці не можуть керувати на своїй землі? Невже нам історично потрібно «царя», «пана» чи ще когось, бо ми не можемо дати собі раду?
Тож, хто реально керує Україною, чому при владі завжди було так мало етнічних українців і чи є у нас підстави сподіватись, що ситуація зміниться? Про це журналісту ІА «Піка» розповіли керівник Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова Олег Баган, директор Інституту трансформації суспільства Олег Соскін і політолог та історик Андрій Ніцой.
Хто фактично управляв і управляє Україною?
Олег Баган:
На початок ХІХ ст., коли щойно почалося українське національне відродження, в трьох головних частинах України – на Наддніпрянщині, в Галичині й Закарпатті – цілковито домінували чужинецькі еліти, відповідно, московська, польська й угорська. Вже тоді вони створили свої соціальні єрархії, які уможливлювали переваги не-українців в усіх сферах соціуму: політичній, культурній, торгівельній, промисловій, науковій, освітній тощо. Єдиний український елітарний прошарок – культурницька інтелігенція, – який сформувався на початку ХХ ст., був тоненьким і відносно малочисельним, хоча він тоді демонстрував, особливо в Галичині, дивовижні якості наступальності. Під час Національної Революції 1917—1920 рр. стався надпотужний вибух соціальної енергетики українства, в один момент народилася модерна нація. Однак поразка обидвох українських держав УНР і ЗУНР, наджорстокі війни, шалений більшевицький терор, наступний голодомор 1922—1923 рр. завдали катастрофічних ударів по нації.
У 1930-і рр. шляхом масового терору й другого Голодомору большевики вигубили більшість інтелігенції на Наддніпрянщині, винищили живодайні генетичні корені на селі. Додатковим і дуже нищівним їхнім ударом по українству стало тодішнє паралельне масове заселення України неукраїнцями, яке відбувалося протягом 1920—1930-х рр. в ході індустріалізації країни, трагічної колективізації села, формування нової промислової інфраструктури, коли в різних галузях господарства на нові виробничі й науково-технологічні комплекси-майданчики заїжджали уродженці різних кутків СРСР. Тобто відбулося колосальне вимішування людності України.
На 1939-й рік на Наддніпрянщині був витворений новий тип українця: на 90% в усіх вимірах це був вже завершений малорос +homo sovietikus, соціальна істота, позбавлена почуття національної честі, з розірваними поняттєво-естетичними зв’язками із культурою нації, привчена до інстинктивного користолюбства, пристосуванства й холуйства перед владою. Тож, коли дві великі частини однієї нації у 1939 р., після приєднання Галичини і Волині до СРСР, зустрілися, вони не впізнали одна одну, це вже були кардинально відмінні два типи одного народу. Тому «східняки» з такою ретельністю й холоднокровністю брали участь в систематичному нищенні «західняків» в ході організованого комуністами терору 2-ї половини 1940-х рр. під час і після Другої світової війни: масові депортації, моральні знущання, вигублення еліти-інтелігенції, яка сформувалася за 1920—1930‑і рр., матеріальні руйнації і грабунки.
Отже, у пізню совєтську добу, в 1950—1980-і рр., коли витворювалися основи моралі, свідомості та ментальності сучасного українства, воно несло в собі глибокі психологічні травми, брак національної згуртованості, низький рівень культури. Усе це й принесло такі страшні проблеми в нашу теперішність, як фатальна пасивність, безпринципність, суцільна скорумпованість українського суспільства.
Олег Соскін:
За часів Аскольда, Діра та князя Олега ще, в принципі, українців як нації не існувало. Тоді сам соціум був ширший і в основному складався із слов’ян на наших теренах. А сам проект «Україна» розпочався із правління гетьмана Богдана Хмельницького. І саме тоді якраз при владі переважно були українці. Хіба що Самойлович мав незрозуміле походження і він у результаті здав нашу церкву в 1686-му році.
Що стосується нашої новітньої історії, то тут вже набагато цікавіше. По-перше, Саме Хмельницький є першим, хто утворив Україну як державу. На жаль, не як економічна структура, а військово-політична, але це вже була держава. Пізніше її захопила московська імперія, про це вже можна казати однозначно. Тоді ми були колонією Росії, починаючи із 1656-го року.
Пізніше був період відновлення України, коли відбулись 4 універсали. Тоді Петлюра був українцем, а Винниченко мав певний єврейський «домішок». У радянській Україні, коли ми стали повністю залежними від Москви, також при владі були українці. Секретар Щербицький був українцем, Хрущов теж певний період життя провів в Україні на Донбасі. Каганович, який правив під час геноциду Сталіна, був вже євреєм. Тут я маю на увазі голодомор.
У 1991-му році, коли ми повністю відновили незалежність, почались катавасії. Кравчук – напів ашкеназ, Кучма і Пінчук, якого той взяв у свою команду, теж ашкенази і вони навіть цього не приховували. Навіть саме прізвище про це свідчить: «кучма» – це шапка, яку носять гірські хасиди. Потім був Ющенко і він незрозуміло хто за своїм походженням. Янукович – це взагалі якийсь невідомий байстрюк, адже ніхто достеменно не знає його біографію. Мати Порошенка до заміжжя мала прізвище Вальцман, тому тут все зрозуміло, а Зеленський навіть не пробує приховувати своє ашкеназьке походження. Тобто, із 1991-го року, відколи Україна відновила власну незалежність, українців на посаді президента не було. Якщо брати до уваги прем’єрміністрів, то там ситуація ще гірша.
Андрій Ніцой:
Фактично, вся українська політика від Кравчука до Порошенка формувалась у Кремлі
Перш за все, це росіяни. Фактично, вся українська політика від Кравчука до Порошенка формувалась у Кремлі. Здача Чорноморського флоту, «дерибан» чорноморського пароплавства, відмова від ядерної зброї – все це робилось Кравчуком і його компартійною елітою за дорученням Москви, це однозначно. Таке ж можна сказати і про Кучму. Як тільки він спробував вирватись із цих лещат, то відразу ж нарвався на штучно створений Кольчужний скандал, історію із вбивством Гонгадзе та смерть Чорновола. Це було зроблено для того, аби припинити його незалежні або, як кажуть у Москві, самостійницькі рухи. І їм це вдалось, Кучмі нав’язали прем’єрміністра Януковича, який потім став кандидатом у президенти. Те саме стосується і Порошенка з його Мінськими угодами.
А що стосується єврейської нації, то вони виконують роль фінансового забезпечення і флеру ліберальної мішури. Тому євреї більш притаманні Європі та США. А ті євреї, які є в українській політиці, пов’язані із російським бізнесом і є залежними від Кремля у тій чи іншій мірі.
В новітній історії хіба що прем’єрміністр Ющенко був етнічним українцем. Він був більш-менш успішним на цій посаді, а не коли став президентом.
Як гадаєте, чому етнічні українці не керують своєю державою?
Олег Баган:
Ця проблема має два боки: умовно кажучи, внутрішній і зовнішній. Нинішня суспільно-політична ситуація в Україні, коли на верхніх щаблях влади є дуже високий відсоток чужинців, обумовлена довготривалим колоніальним станом України. Назву лише головні й очевидні факти минулого.
Особливу вину за таку надмірну толерантність в українській політиці несуть наші дисиденти
Тепер повернемося до чужинецьких еліт в Україні. В Галичині й Закарпатті польські й угорські еліти були тотально виселені після 1945 р. і їх замінили московські елітні прошарки. У 1991 р., коли була відновлена незалежність України, українці, не зуміли (та й не дуже прагнули цього), знайти, подібно до литовців, латвійців та естонців, якісь юридично-ідеологічні форми, аби сегрегувати московські елітні прошарки як імперські, шовіністичні, тоталітаристські, за що вони мали нести моральну й соціальну відповідальність. Це уможливило масовий вихід у вищі пласти українського соціуму багатьох представників цих насправді ворожих до українства й української ідеї московських соціальних прошарків.
Особливу вину за таку надмірну толерантність в українській політиці несуть наші дисиденти, які були абсолютними моральними й ідейними авторитетами у 1990-і рр. (хоча до сьогодні їх в Україні неофіційно заборонено критикувати, маючи за таких собі «напів святих»), бо саме вони з певним навіть фанатизмом втілювали ліберально-космополітичні принципи в український політикум. Тож коли сьогодні в будь-якій управлінській сфері – чи то в Верховній Раді, чи в міністерських структурах, чи в капіталістично-промисловій галузі ми маємо засилля неукраїнців, то «дякувати» передусім треба тим наївним політиканам-лібералофілам з дисидентського середовища, які створили платформу для цього в 1990-і рр.
Це я описав внутрішній бік проблеми засилля чужинців. Тепер про зовнішній. Ще в кінці ХІХ ст., коли у світі розвинулися внаслідок промислової революції індустріальні суспільства, або суспільства мас, були створені умови для панування різноманітних інтернаціональних клік. Тобто великі промисловці почали концентрувати в своїх руках великі капітали і вкладати ці капітали в виробництво в різних країнах. За потоками цих капіталів ішов відповідний «персонал»: управлінці різного рівня й різної кваліфікації, різноманітні ратьє, авантюристи-нувориші тощо; їм назустріч підіймалися соціальні хвилі тих країн, в які вони приходили, а це були переважно люди зі зв’язками, зі своїми капіталами, з матеріальними основами, дуже часто представники єврейства. Щоб вільно себе почувати в якійсь країні, ці капіталісти створювали собі шляхом підкупу впливове лобі з політиків, журналістів, юристів, в бізнес-середовищах.
Так виникали своєрідні інтернаціональні анклави в державах, оскільки, зрозуміло, за капіталом йшли переважно різні діаспорні групи, передусім євреї, які за тисячоліття свого життя в розсіянні серед християн дуже добре навчилися створювати для себе соціальні ніші для систематичного руху вверх. Усе це докладно описано знаменитим німецьким мислителем тієї доби Вернером Зомбартом (1863 – 1941) у численних студіях про природу капіталізму. І тоді, і тепер, якщо ми подивимося на національну графу всіх мільйонерів та мільярдерів, то євреї завжди складатимуть понад 50% серед них. У випадку України ці місцеві соціальні хвилі нових капіталістів посилено складалися в основному із неукраїнців, причини чого я пояснив вище. Тож цілком закономірно, що нинішній капіталізм в Україні є таким космополітичним, по-особливому переплетеним із російською ментальністю і культурою.
Олег Соскін:
Наша аристократія була вибита і винищена і вона не відновилась до сьогодні
А все так тому, що в Україні не відновлена своя самоідентичність. Ми можемо побудувати державу, це факт, але, починаючи від Богдана Хмельницького, ніхто не зміг об’єднати народ. Генетично ми вже вважали себе українцями, але всі були «підмандатними» Москві.
Дмитро Донцов писав про це у своїй книзі «Дух нашої давнини». Там йдеться про те, що коли ми повністю втратили арійську аристократичну кров, то наш народ перетворився на «свинопасів» та «гречкосіїв». Тому до влади приходили саме такі люди, а це вже, фактично, біомаса. Вона не може викристалізувати аристократію. Я вважаю, що держава не може відбутись, якщо у неї немає духовної аристократії, а в нас саме така ситуація. Наша аристократія була вибита і винищена і вона не відновилась до сьогодні.
Андрій Ніцой:
Головна причина – це обірвана традиція державотворення. Поки наша держава трималась на руських князях і королях та на українських гетьманах, ця традиція підтримувалась, не дивлячись на варязьке походження певної династії та змішані шлюби. Тоді не стояло питання, який етнос домінує у владі, бо він був русько-українським. Внаслідок династичних шлюбів, звісно ж, були певні домішки, але це не так суттєво. Потім ця традиція державності була переваною у зв’язку із колонізацією України і входженням її у склад московського царства, Речі Посполитої, Австро-Угорщини і так далі. Саме ця перерваність традицій привчила українців до думки про те, що нами можуть правити іноземці, тобто люди іншого етнічного походження. Мова йде не про меншовартісність, бо вона вже має вторинне походження внаслідок втрати державності.
Зараз, із відродженням української держави, з тим, як українці поступово долатимуть свої посттравматичні синдроми (геноцидний, лінгвоцидний і колоніальний), нові покоління українців вже будуть по-іншому дивитися на цю проблему. Можливо, це буде ліберальний погляд людей третього тисячоліття, але ми все одно будемо повертатись до вшанування українського етнічного походження.
Чого бракує етнічним українцям, аби займати найвищі посади?
Олег Баган:
Можна відповісти одним словом: націоналізму. Поясню докладніше. Українська нація ще не пережила якісного періоду самоформування на принципах вольового націоналізму. У нас переважно розуміють націоналізм як етнографізм, тобто плекання етнографічних традицій нації, захоплення фольклором, створювання різноманітних етнічних декорацій – вишиванкових, пісенних, обрядових тощо. Однак усе це все є потрібним лише на початкових фазах формування нації. Коли нація переходить у стадію модерної (вище я зауважив, що це сталося з українцями після 1917 р.), тоді мають працювати принципи вольового націоналізму.
А це означає, що нація має постійно сталити свої волю і характер до суворого змагання, має невпинно плекати ідеали героїки, що мілітаризує її свідомість і робить її здібною до швидких мобілізацій, має зосереджуватися на ідеальному, на широких і розтягнутих у часі стратегіях (як британці або японці, які міряють свої зусилля на століття!), має суворо критикувати і поборювати, вичищати саме себе від різноманітних моральних і ментальних вад (процес вдосконалення нації є нескінченним!), має постійно формувати свої завзяті еліти, націлені на високі мети, шляхетні й відповідальні.
Такий процес формування нації на засадах вольового націоналізму відбувався, і то дуже пришвидшено, в Західній Україні в 1920—1940-і рр., зокрема на основі філософських ідей Дмитра Донцова (1883—1973), але він був трагічно обірваний катастрофою 2-ї половини 1940-х рр., розгромом ОУН і УПА. На жаль, відродити цю традицію в Україні 1990-х рр. не вдалося, все тоді закінчилося бутафорією КУНу і подібних декоративно-профанаторських організацій.
Більшість націй Західної і Середньої Європи пережили свої періоди формування на засадах вольового націоналізму, у різний час і в різних відмінах, і цим вони так разюче відрізняються від України (і ще від Білорусі).
Сьогодні більшість українців, особливо в політичних елітах, думають, що нам передусім потрібні «західні ліберально-прогресистські моделі управління» і все буде добре. Не буде. Бо нема основи нації. Безумовно, все, що ми зараз набуваємо (західні парламентаризм, економічні моделі розвитку, модерні форми управління, передові технології тощо) позитивно змінює нас, приносить багато вдосконалень, новаторств. Однак подивімося на мораль і свідомість нашої нації після кожних етапних парламентських виборів 1998-го, 2002-го, 2004-го, 2012-го, 2015-го, 2019-го років: ми щоразу стаємо цинічнішими, брутальнішими, безвідповідальнішими, безвольнішими, приземленішими. Нація деградує. І ніякі передові технології, освітні та правові можливості, фінансові перспективи не врятують її.
Не врятують, бо у нас немає національної сили волі принципово усунути від влади профанаторів і елемент чужинців, немає достатньо національної героїки, щоб мобілізувати суспільство на провадження наступальної внутрішньої і зовнішньої політики, немає достатньо ідеалізму, щоб в усіх виборах національної ваги надавати перевагу духовному над матеріальним, уміти орієнтуватися на високе і вічне, немає моральної сили й принциповості, щоб рішуче вимітати з національної хати сміття, немає, врешті, національної еліти, яка б могла твердо вести націю до осягнення названих цілей.
Олег Соскін:
У нас має бути Русь-Україна і нашою метою має бути ліквідація Російської Федерації
Нам просто не дадуть цього робити. Наша проблема полягає у тому, що сам проект «Україна» не відбувся. Цей проект перестав бути успішним із моменту падіння литовської Русі. Я думаю, що нам слід відновлювати Україну-Русь. Крім того, нам допоможе ліквідація такого геополітичного утворення як Росія. Простіше кажучи, або вони будуть жити, або ми. Росія просто повинна розпастись, це логічно. І тільки тоді ми зможемо відновити проект Русь-Україна, це об’єктивна реальність. Проект «Україна», який ми маємо сьогодні, не може бути реалізований, адже всі, хто пробував це зробити із 1500-го року, у результаті провалився. Жодному потужному полководцю, гетьману чи князю не вдалось реалізувати Україну в таких умовах. Тому в нас має бути Русь-Україна і нашою метою має бути ліквідація Російської Федерації.
Андрій Ніцой:
Нам бракує адекватного патріотичного виховання. Тобто, виховання із українця відповідального громадянина. У нас поколіннями такі не виховуються, таких поколіннями вбивають, тобто відбувається антиселекція, і той, хто має потенціал стати українським державотворцем, стає приреченим. А всіх решта просто ставили на коліна. Так тривало із покоління в покоління і, на жаль, ця антиселекція дала свої плоди у вигляді пересічного українця, який є безвідповідальним. Але поступово через зростання політичної культури ситуація буде мінятись. Я вважаю, що будь-яка влада приречена ставати українськими патріотами. Якщо вона такою не стає, як Янукович, таку владу скидають.
Ви назвали причини недолугості в українській національній поведінці, які були створені в умовах зовнішнього імперіалізму. Проте, скажімо, грузини чи вірмени теж пережили свій період колоніалізму, але вони не в усьому подібні до нас. Чому?
Олег Баган:
Суттєвими вадами українців є їхній ментальний анархізм, малоросійство, провінціалізм
Безумовно, національний характер кожного народу формувався по-різному. Суттєвими вадами українців є, на мою думку, їхній ментальний анархізм, малоросійство, провінціалізм. Саме ці три великі психологічні комплекси не дають розростися сьогодні повноцінному українському націоналізмові.
Анархізм – це невпинна схильність людей до метушні, їхня хронічна неорганізованість, нездібність зосереджуватися на важливому, первинному, високому; це постійне дріб’язкове бажання доказувати щось суто своє, суб’єктивне, невідчуття єрархії, порядку, неповага до Авторитету. Цей анархізм виявлявся в нашій історії постійно: подивіться, скільки дріб’язкових воєн вели наші князі в ХІ—ХІІІ ст., скільки було в них егоїзму, пихи, сліпої зажерливості! І закономірно, що ця велетенська держава Київська Русь розпалася, розвіялася історією, ледве вдалося позбирати її рештки пам’яті і культури наступним поколінням.
А скільки того анархізму виплеснулося в козацьку добу, особливо після здобуття державної незалежності Б. Хмельницьким, в період Руїни (2-а половина ХVІІ ст.). Якими політичними карликами були більшість гетьманів, скільки безвідповідальності, хуторянської вузьколобості, плебейства концентрували вони в собі. І така ж козацька маса: темна, непослідовна, хаотична.
У гротескних формах усе це повторилося в добу УНР і ЗУНР. Сьогодні маємо цей «чудовий» екстракт анархізму у вигляді розмазаності усього українського політикуму, в невмінні людей триматися сталих політичних традицій (звідси – занепад усіх перших українських партій, від УРП до Руху), в дивовижному хаосі політичних дискусій.
Малоросійство – це екзистенційне невідчуття національної гідності, це вічне пораженство в світовідчуттях, каліцтво натури, характеру нації. Воно зародилося, очевидно, в період глибокої бездержавності ХV—ХVІ ст., коли нація цілком утратила свою еліту, була стероризована татарськими нападами і ясирами, перебувала в стані своєрідної анемії. Малорос – це в суті своїй вічний зрадник, відступник, тотальний пристосуванець. Його аксіомою є примітивна ідея вижити, і їй він підпорядковує всі інші істини буття. Тому це веде до неймовірного здрібніння людини, а за нею – нації. Малороси, які у великому відсоткові наповнювали українську історію в усі періоди, отруїли її своєю вегетативністю, отарністю, приземленістю. Тому так тяжко формуються українські еліти.
Провінціалізм – це традиційна українська загумінковість, хуторянство, плебейство. Ця категорія має більше культурний вимір. Вона означає вічну українську просвітянщину, якусь невпинну зорієнтованість на примітив. Це якесь дивне замикання самих себе від світу, від нових ідей, небажання пориватися інтелектом у безмір, жити великими емоціями, постійно розширювати й видозмінювати обрії культурних звершень. Це та «енківщина», з якою так пристрасно боровся М. Хвильовий, намагаючись вирвати тогочасну інтелігенцію з сірості. Тобто нація через цю метальну характеристику постійно прирікає себе на плиткість буття.
Очевидно, інші нації мають якісь подібні проблеми, але ці українські ментальні вади є просто фатальними, ми не позбуваємося їх століттями. Тож відповідаючи на Ваше питання загально, зауважу наступне: сучасне українство повинно не загортати свої глибочезні ментальні проблеми в блискучі позлітки, ховатися за ними і соромитися про це говорити (від цього не втечеш!), а повинно якраз навпаки – більше дебатувати про це, публічно обговорювати всі недоліки і промахи в справі національної самоорганізації, критикувати їх і переосмислювати, щоб назавжди очиститися від них. Ось, наприклад, ми боїмося відкрито поговорити про великі хиби в ідеології дисидентів, які призвели до історичних поразок в доленосний період творення української державності, а це лише «загноює» рану нашої національної вдачі, погіршує рівень моралі і самосвідомості в суспільстві.
Чи є підстави сподіватись, що ситуація зміниться в майбутньому?
Олег Баган:
На це все є лише одні ліки – націоналізм
Великою мірою, так. Окрім трьох вад, які я назвав вище, українці відчутно програють на рівні ініціатив і самоорганізацій, в сфері інформації. Наприклад, в недавньому інтерв’ю із головою Національної Спілки письменників України я вказав як на проблему на відсутність якісного українського культурологічного інтернет-видання, на що отримав відповідь, що такі сайти є і їх навіть є майже десять. Я передивився спеціально всі названі мені культурницькі сайти і побачив, за винятком 2-х, в основному провінційщину, просвітянщину, дрібну проблемність, дещо розбавлені постмодерністською риторикою. Тобто і на цьому рівні виявляються українські ментальні вади.
Нами маніпулюють чужинці настільки, наскільки ми дозволяємо це робити. В усіх напрямках проглядаються зараз українські лінивство, непослідовність, слямазарність (так ще характеризував нас Іван Франко). Ми не виявляємо належної наступальності в усьому. До слова, щойно передвиборча кампанія на місцевих виборах виявила неймовірний сплеск популізму, демагогії, поверховості в розумінні суспільно-політичних проблем українства. Ми просто потопаємо в примітивізмі.
Зрозуміло, глобальною перешкодою є сьогодні для нас ідеологія неолібералізму, яка потужними хвилями накочується на Україну. Ця ідеологія передусім розпорошує суспільство, атомізує його, хаотизує саме мислення людини через культуру і псевдофілософію постмодернізму, які закликають до руйнування традиції, високої культури (натомість пропагується вульгарний і деструктивний авангардизм), релігійності, всуціль прагматизують, раціоналізують і космополітизують суспільне буття. І знову ж: на це все є лише одні ліки – націоналізм.
Олег Соскін:
Особисто я останні 15 років тільки над цим і працюю. Я вважаю, що це моя місія і я це роблю. Якщо у нас буде більше таких людей, як Дмитро Донцов, то ми швидше зможемо змінити ситуацію. Саме тому, власне, і вбили Петлюру та Коновальця – вони були такими ж. Але я вірю, що все буде саме так, як нам необхідно, так повинно бути. Ми постійно виживаємо, регенеруємось і стаємо все сильнішими. Ми повернули собі свою церкву і Вселенського патріарха. В нас також відновлена українська армія, тому є підстави з оптимізмом дивитись у майбутнє. Ми пройшли величезний шлях, ми вже не колонія і в нас є суверенна держава з усіма її інституціями. Тепер нам необхідно вирішити головне питання – ліквідація РФ. Я думаю, що так і буде, бо навіщо тоді ми працювали 500 років? Ми підійшли до фіналу, а от чи виграємо ми його – це питання, але все у наших руках.
