В Україні олігархія укоренилась вже давно – ще за часів президентства Леоніда Кучми, коли перед ним був вибір, яким чином слід піднімати економіку в державі. З одного боку, на олігархах, фактично, й тримається економіка України, проте з іншого – це робить їх одноосібними монополістами. Вони володіють усім і виставляють власні ціни, які не базуються на здоровій конкуренції.
Зрозуміло, для того, аби держава на найвищому рівні ухвалювала вигідні для олігарха рішення, йому слід мати вплив на українську владу і політику. Спочатку олігархи «купували» конкретні рішення, згодом вони стали фінансувати цілі політичні партії, а сьогодні й зовсім полюбляють утворювати нові політичні сили, аби ті потім «танцювали» під їхню «дудку».
Така проблема раз-по-раз порушувалась українськими політиками, експертами і суспільством. Майже кожна партія, яка приходить до влади, має ті чи інші стосунки з олігархатом, а це передбачає певні взаємні «зобов’язання». Хтось бере гроші, хтось домовляється про підтримку на центральних телеканалах, а хтось укладає угоди на кшталт «послуга за послугу». От і виходить так, що навіть найчесніший політик чи партія, яка хоче прийти до влади, так чи інакше змушена співпрацювати із кимось з найбагатших людей України. Петро Порошенко, Ігор Коломойський, Рінат Ахметов та інші – саме в руках цих осіб сконцентрований найбільший вплив. Проте не все так однозначно.
Нещодавно лідер партії «Сила і честь» Ігор Смешко заявив, що його політсила не має жодної підтримки олігархату – ні фінансової, ні політичної. Ба більше, за його словами, «СІЧ» зовсім не планує пов’язувати себе із олігархами у будь-яких проявах, адже це суперечить позиції та філософії партії.
Таке твердження сколихнуло суспільство та експертну спільноту. Одні кажуть, що це нереально – прийти до влади без хоча б медійної підтримки. Та й політична діяльність загалом є дорогим «задоволенням» і постійно потребує вливання коштів, що під силу у наш час лише українському олігархату.
Інші впевнені, що часи змінились і можливості є. Донати, пожертви, краутфандинг та інші схожі варіанти фінансування політичних сил сьогодні є більш, ніж реальними. Крім того, якщо політичну силу напряму фінансуватимуть виборці, то й відповідальність така партія нестиме не перед олігархами, а перед народом. Незважаючи на усі «за» і «проти», «плюси» й «мінуси» такого стану речей, точно відомо одне: українське суспільство втомилось від олігархів і їхніх «ручних» політиків та ЗМІ.
То ж чи справді реально створити партію, яка б увійшла до парламенту без допомоги олігархії?
На цю тему із журналістом ІА «ПІКА» спілкувались політичний аналітик Олександр Кочетков, політолог Кирило Сазонов і член політради Львівської міської організації ПП «Сила і честь» Василь Попович.
Почнемо, так би мовити, з невеликого «лікбезу»: чому переважна більшість політичних партій України мають дуже тісні стосунки з олігархами, або повністю їм належать?
Олександр Кочетков:
Олігархи зробили усе, щоб будь-які політики приходили до них і були змушені з ними домовлятись
Будь-яка масова діяльність, політична чи навіть просвітницька, неможлива без ресурсу в найширшому розумінні цього слова. Я маю на увазі і гроші, і медійність, і навіть владні можливості. Умовно кажучи, з якимось мером чи «губернатором» треба мати хороші стосунки, аби десь виступити й тому подібне. Коли до мене звертаються політичні партії, які тільки починають свій шлях, я відразу питаю, який у них ресурс, бо без цього нереально досягти успіху. Розклеювання листівок на стовпах вже не працює, а лише Інтернету все ж замало для загальнонаціонального рівня. Всі необхідні для цього ресурси олігархат свідомо зосередив у своїх руках. Олігархи зробили усе, щоб будь-які політики приходили до них і були змушені з ними домовлятись. От і маємо ситуацію, що повз олігархів не пройдеш. Навіть найщиріші та найчесніші політики вимушені йти до «грошових мішків».
Кирило Сазонов:
Тут все просто: політика – це доволі дороге заняття, як не крути. Є люди, які займаються партійною роботою, є необхідність друкувати газети, треба виступати на ефірах тощо. Тобто, до цього процесу залучена маса людей, які не роблять це у «вільний від роботи час». Відповідно, працю таких осіб необхідно регулярно оплачувати.
Крім того, сам виборчий процес – це не лише агітація, а й члени комісій, спостерігачі, транспорт і таке інше. Також є така річ як реклама, а вона також коштує грошей. Додайте до цього ідеологів, політологів та взагалі весь процес і ви отримаєте «кругленьку» суму. Тому, незважаючи на те, олігархи стоять за партією, чи ні, якісь фінанси все одно мають бути.
В ідеалі політичну силу мають спонсорувати самі люди
В ідеалі політичну силу мають спонсорувати самі люди. Якщо є така практика, то й людина буде стежити за політичним життям держави, підтримувати певну партію й ходитиме на вибори. А головне тут те, що тоді люди будуть пильнувати за тим, як та чи інша партія виконує власні обіцянки. На жаль, поки у нас партії змушені шукати кошти самотужки.
Василь Попович:
Вся справа у тому, що саме такими категоріями мислять люди – якщо політик не має коштів, то нічого він не досягне. Я гадаю, що вже давно прийшов час це змінити. Ми вже випробували кілька варіантів лідерів: патріотів, олігархів, хтось робив ставку на захід, хтось на схід тощо. Це величезна проблема, яка переростає у масову економічну міграцію, де наші сусіди, в тому числі й Польща, забирає наших молодих людей, аби будувати у себе ринкові відносини, створювати робочі місця та розвивати малий і середній бізнес.
Справді, сьогодні майже всі ЗМІ і «телевізор» залежать від олігархату. Інформаційний простір та порядок денний, який замовляють олігархи, впливає на пересічного українця таким чином, що йому складно розібратись у ситуації. Хтось десятиліттями експлуатує національну ідею, хтось бізнес… Але цю засмальцовану олігархічну «колоду» не так просто розбити.
Як так партії поводяться, коли приходять до влади?
Олександр Кочетков:
По-різному, від жорсткого відпрацювання «зобов’язань» перед олігархом до спроб «зіскочити» із цього. Наприклад, партія «За майбутнє» – це дуже яскравий приклад, коли дуже організовано і чітко всі відпрацьовують на свого керівного фінансиста. Те ж саме відбувається з усіма партіями, яких торкнувся відомий олігарх.
Є й вільніші варіанти. Той самий Пінчук має більш гнучку систему. У них немає жорсткого керівництва над політичними партіями чи лідерами, а натомість є «вмовляння» і «заохочення».
Також є варіанти, коли партії намагаються вислизнути із цього і поводитись самостійно. Проте все це «впирається» в інформаційний та фінансовий ресурси. Тому тут або партія знаходить нового фінансового спонсора і замовника, або повертається до старого, погравшись у свободу й незалежність.
Кирило Сазонов:
Їхня поведінка балансує між необхідністю подобатись людям і виконувати свою частину домовленостей перед олігархом
Такі партії можуть мати будь-яку поведінку, але зрозуміло, що вона балансує між необхідністю подобатись людям і виконувати свою частину домовленостей перед олігархом. Передвиборча кампанія починається відразу ж після оголошення результатів виборів, тому їм треба орієнтуватись на людей. Проте ніхто не скасовував інтереси спонсора, які також треба лобіювати.
Василь Попович:
Такі партії просто намагаються відпрацювати вкладені у них ресурси. Але криза, яку нам приніс коронавірус, чітко показала, що лише країни, позбавлені олігархату як явища, здатні протистояти усім викликам. У розвиненому світі будь-який держслужбовець розуміє, що його найняли на роботу і він повинен відповідати за речі, які впливають на ту чи іншу галузь. У нас все зовсім інакше.
Програма партії «СІЧ» розрахована на малий і середній бізнес, який зможе управляти цими процесами. Зрозуміло, що це дуже копітка робота, особливо якщо не мати впливу на великі ЗМІ, за допомогою яких можна впливати на електорат. Тому саме безпосередні зустрічі з людьми дають найбільше впевненості в тому, що це можливо – утворювати і розвивати політичні партії, які б не були залежні від олігархів ні фінансово, ні політично. Сьогодні ж ми бачимо, що вже утворилась чітка феодально-кріпосницька олігархічна система, яка є поділеною між «великими світу цього». І її конче треба ламати.
Чи це справді реально, щоб в Україні до влади прийшла політична сила, яка б не була пов’язаною з олігархами? Що для цього необхідно?
Олександр Кочетков:
Я вважаю, що так – хоча б тому, що це працює в інших країнах, наприклад у США. Там головними фінансистами політичних партій, діячів та лідерів не є олігархи чи великий бізнес. Так, вони спонсорують політиків на прозорих умовах, але головними інвесторами є так звані громадські комітети і допомога, яку вони сплачують. Іншими словами, люди. Вони об’єднуються в групи, заявляють, чого хочуть від влади, дають на діяльність політиків власні кошти і фактично наймають їх задля реалізації своїх вимог.
Фактично, ми сьогодні й так фінансуємо політичні партії, які пройшли в парламент, за рахунок своїх податків, але це відбувається непрозоро. Якщо ми створимо адекватну систему, за якої кожен громадянин України зможе не закрито, а напряму фінансувати політиків, то й ставлення людей до цього зміниться. Людина має вирішити, на які саме партії вона хоче направити власні кошти. Тоді люди будуть знати, на що вони витрачають гроші. Це можуть бути як нові, так і старі партії, але громадянин України має сам обирати, кого він фінансує у той чи інший період. Тоді буде й відповідний контроль діяльності політиків зі звітами й усім іншим. Якщо ми запропонуємо іншу систему фінансування політиків на противагу олігархічній, то в нас все запрацює. Тобто, якби люди захотіли прозоро фінансувати політичні партії, то вони б це могли робити і так само могли б контролювати політиків. Для цього є відповідні платформи, краутфандинг же ніхто не скасовував. Все це можна зробити навіть у рамках чинного законодавства.
Кирило Сазонов:
Якщо люди будуть готові скидатись грошима і спонсорувати політиків за допомогою певних донатів, то це буде прекрасно. Тільки так можна створити партію від народу, яка буде опиратись на людей. Насправді не так вже й важко об’єднати зусилля багатьох людей, які могли б віддати невелику суму грошей. А це б дуже допомогло.
Крім того, якщо ти фінансово підтримуєш ту чи іншу політичну партію, ти точно підеш на вибори, аби проголосувати за неї. Ми вже бачили спроби таке зробити, але поки українці не готові до цього. Наші люди по-іншому ставляться до політики: вони не готові вкладати гроші у «свою партію», а навпаки чекають якихось подарунків – умовної «гречки» перед виборами. Я дуже сподіваюсь, що з часом ми прийдемо до американської моделі, але поки ми маємо, що маємо – продуктові набори та іншу «роздачу».
Василь Попович:
В Україні вже є частина свідомих людей, які розуміють, що треба робити фінансові внески у політичну силу, яку вони підтримують
Так, це абсолютно реально і таку позицію дуже чітко окреслює Ігор Смешко. У суспільстві повинні бути вагомими вчитель, лікар, воїн і цього можна досягти лише шляхом створення прозорих умов для ведення малого і середнього бізнесу. Вчитель сьогодні не має жодних прав, а учень може все. Додайте до цього мізерну зарплату і ви отримаєте відповідь, чому наша освіта так «кульгає». Те саме маємо і в лікарнях. Без отаких важелів нам нізащо не вдасться збудувати державу, яка була б незалежною від олігархів.
Інше питання – де взяти гроші на таку діяльність і воно доволі складне. Всі ми розуміємо, що без коштів політичної гри бути не може. Є, звісно, членські та благодійні внески, але це далеко не рушійний капітал для політичної сили. Проте вже давно порушувалось питання незалежного державного теле- і радіомовлення. Мені здається, що воно сьогодні критично важливе, оскільки саме такі речі зможуть позбавити олігархів впливу. Звісно, вони просто так не відмовляться від своїх політичних амбіцій, але треба до цього прагнути.
Ми сьогодні маємо прецедент: партії, які пройшли до парламенту, отримують шалені гроші з бюджету, але ділять їх безконтрольно. Фактично, вони собі організували товариство закритого типу, де вони «бавляться» самі з собою, а всі інші політсили навіть не мають доступу до так званих соціальних ліфтів. Тому, на мою думку, це теж треба розглянути і, щонайменше, суттєво понизити цей 5%-й бар’єр. Це дасть розуміння усім партіям, які пройшли в парламент, що якщо вони не гратимуть за прозорими правилами, то до влади прийдуть інші.
Крім того, я думаю, що в Україні вже є частина свідомих людей, які розуміють, що треба робити фінансові внески у політичну силу, яку ти підтримуєш. Але це повинно бути легалізовано, аби не було «чорних плям» під час виборчого процесу. Менталітет народу на заході, в центрі та на півдні України суттєво відрізняється. На це треба час. Для цього треба підключати ЗМІ, при цьому не забувати про сучасні методи впливу на електорат і особливо на молодь. Але якщо не буде поєднання професіоналізму й досвіду з вишколом і романтикою молодих людей, то нічого не буде. Хороший приклад – чинна влада.
Тому зараз дуже важливо мати нові ідеї, нові напрямки і нових політиків, які не були б задіяні у співпраці з олігархатом. Треба більше підключати молодих і амбітних людей, які готові працювати на свою перспективу і використовувати усі можливі варіанти взаємодії з виборцем. Тобто, опиратись не лише на ТБ, а й на гаджети та соціальні мережі. Вся молодь сьогодні проводить час у смартфонах і я вважаю це найкращим варіантом взаємодії з нею. Має бути сучасне розуміння світу.
Наше завдання полягає у тому, щоб показати, що сьогодні можна існувати без касти олігархів. Нашого виборця завжди ставлять над прірвою: або обереш погане, або гірше і у такий спосіб завжди «виїжджали» сили, яким давно місце на політичному звалищі. Цьому треба покласти край. Впевнений, що наша партія стане піонером у цій нелегкій, але дуже нагальній для українського державотворення справі.
