Україна — це унітарна, суверенна і незалежна, демократична, соціальна і правова держава, парламентсько-президентська республіка. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Саме так прописано в Конституції України, проте і її кілька разів небезуспішно намагались змінювати.
За всі роки існування документу кожен президент намагався підлаштовувати його під себе у протистоянні з парламентом. Найвинахідливішим у цій справі виявився Віктор Янукович, який перетворив Україну в президентсько-парламентську республіку. Щоправда, ці зміни були скасовані відразу із поваленням режиму Януковича.
Проте подібні думки неодноразово виникають серед народу та експертів. Доволі часто ми чуємо тези, що Україні необхідна жорстка рука лідера, який би вмить навів порядок в державі.
Так, нещодавно голова Ради національної безпеки і оборони Украї́ни Олексій Данілов заявив, що Україні необхідна жорстка президентська республіка. Якщо ж громадяни хочуть парламентсько-президентську форму правління, то президента має обирати парламент. «Якщо ви хочете мою особисту думку, я можу сказати. Я за жорстку президентську республіку. Чому? Тому що тоді є відповідальна людина, яка розуміє, на що вона йде, навіщо і так далі. У нашій історії важко знайти факти, коли без особистості можна було зробити ривок вперед. Це не тільки в нашій історії. Сьогодні всі країни фактично створюють особистості», – заявив Данілов.
Такі слова очільника РНБО неабияк сколихнули суспільство. Одні погоджуються із такою думкою, ставлячи у приклад видатних політиків на кшталт Отто фон Бісмарка, Шарля де Голля та інших. Проте є й опоненти такої позиції, які вважають, що такі речі в українській владі неодмінно призведуть до її узурпації та розладів у державі в цілому.
То чи існують сьогодні передумови для того, щоб Україна стала президентсько-парламентською республікою, чому раз-по-раз виникають дискусії про «сильного лідера» і чи стане зміна політичного ладу «панацеєю» для держави?
Про це журналісту ІА «ПІКА» розповіли професор Національної юридичної академії ім. Я. Мудрого та академік Національної академії правових наук України Степан Гавриш і директор Національно-ідеологічного центру ім. Д. Донцова Олег Баган.
Чи існують сьогодні передумови, аби Україна стала президентською республікою?
Степан Гавриш:
Питання державності, управління країною та системи влади визначено Конституцією 1996-го року і Конституцією 2004-го року, яка пройшла нову редакцію. Для того, аби ми починали подібні дискусії, нам слід зрозуміти, чи дійсно Україна вичерпала свій потенціал загальногромадянського консенсусу, який формується в умовах парламентсько-президентської форми правління. Сьогодні нашу політику визначають представники безпосередньо українського народу, які засідають у Верховній Раді та формують уряд, і президент, який не є фактичною владою, а радше політичним арбітром. Звичайно, війна в Україні призвела до того, що Петро Порошенко і Володимир Зеленський централізували владу в своїх руках, але це неминуча ситуація, за якої рішення мають ухвалюватись швидко і необхідно миттєво реагувати на досить чутливі для держави кризи. Тут доцільно все звести до однієї «руки» чи одного кабінету. Порошенко створив якісь неконституційні «сімки» і «дев’ятки», а Зеленський натомість вдався до відновлення інституту президента, де збирається вся влада.
Звичайно, за таких умов очільники Ради безпеки стали чи не ключовими гравцями. Секретар Радбезу набув набагато ширших можливостей, ніж він мав би в мирний час. Тому позиція Олексія Данілова у цьому плані є природньою і я її розумію, оскільки Радбез тоді набув би виключних повноважень. Це передбачено законом про національну безпеку, коли є ризики, які можуть загрожувати стабільності державності та громадянського суспільства. От саме цим Радбез і користується. Тому те, що говорить Данілов, пов’язано із трендом, який склався.
Чи є усі умови для утворення президентсько-парламентської республіки? Треба розуміти, що більшість людей не знають, що таке президентська форма правління. Це тоді, коли президент очолює уряд. Наприклад, у США президент одночасно є головою уряду. Але Конгрес виконує роль стримування, за якої президент не може ухвалити жодного серйозного рішення, не провівши його через Конгрес. Тобто, дискусія точиться навколо системи противаг, які мали б лежати в основі такої держави. Тому мені важко зрозуміти ту форму президентського правління, яку має на увазі Данілов. Я вважаю, що для України така форма правління не є можливою.
Олег Баган:
Заява п. Данілова не є чимось новим для українського політикуму. Нагадаю, що примара «сильної руки» витає над нашою державою ще від 1992 р. Саме тоді щойно обраний Президентом Леонід Кравчук вдавав із себе «сильного лідера» і наполіг на створенні централізованої системи управління, щоб, мовляв, навести лад в державі. Під цю ідею був створений спеціальний інститут представників Президента, що розрісся по всій країні, аж до районних центрів. І що з того вийшло? До 1994 р. Л. Кравчук розвів неймовірний хаос і зневіру в суспільстві, дав можливість кримінальним та напівкримінальним елементам розграбовувати економіку держави, посприяв процесам формування нових олігархів, зокрема сприяв становленню В. Медведчука, допустив широчезну транснаціональну контрабандну торгівлю в країні, не створив жодних позитивних процесів в жодній зі сфер – ні в політиці, ні в державній ідеології та пропаганді (російські телеканали працювали в Україні наповну й дискредитували українську державність!), ні в господарстві, ні в культурі, ні в юриспруденції тощо.
Чи притаманна нам така форма правління з огляду на нашу історію?
Степан Гавриш:
В традиціях українців не закладена ментальна дисципліна коритись чиїйсь одноосібній владі
Якщо вдатись до Конституції Пилипа Орлика, то ми бачимо, що це є звичайний договір між козацькою старшиною і гетьманом, який був суттєво обмежений першими. А старшина була представниками запорізького війська. Якщо ж пригадати ще й Київську Русь, то там також було два віче: княже та на Подолі, де кияни могли навіть вбити князя і таке траплялось. Тому в традиціях українців не закладена ментальна дисципліна коритись чиїйсь одноосібній владі. Такі речі викличуть кризу, яка неминуче приведе до серйозних проблем з ініціаторами таких рухів.
Олег Баган:
Щось подібне повторив Президент Л. Кучма: від 1994 р. він постійно вимагав собі додаткових повноважень і, справді, здобув їх, встановив напівавтократичний режим (особливо в кінці 1990-х рр. і на початку 2000-х), виплекав велику олігархію, яка «захомутала» економіку країни, системно нищив демократичну опозицію, закривав рот пресі, дискредитував парламент (прокучмівські телеканали регулярно виставляли Верховну Раду як середовище хаосу й корупції). Результатом стало те, що держава почала котитися до занепаду, а її вищі рівні політики почав заповнювати криміналітет на чолі з В. Януковичем. Цей процес, на щастя, дещо зупинила Помаранчева Революція 2004 р., але він знову відновився з приходом до влади В. Януковича в 2010 р. Той теж почав вимагати собі додаткових повноважень і грав роль «сильної руки». Насправді ця «сильна рука» займалася тільки бандитизмом і крадійством.
Цей історичний досвід показує, що всі тенденції до виведення на чоло держави «сильного лідера» як «альтернативи до хаосу демократії» в нас обертаються тільки в деградацію країни й загрози її державності.
Однак ідея сильного лідера залишається привабливою в свідомості мільйонів. Тим більше, що є й успішні світові приклади. Чому так?
Степан Гавриш:
Лідер – це перш за все певний «апостол», який має манію впливу на суспільство завдяки різним психологічним, інтелектуальним і навіть зовнішнім якостям. Але, до прикладу, Ангела Меркель є прем’єрміністром парламентської федеративної держави. При тому, що вона, без сумніву, змогла стати лідером не лише Німеччини, а й Євросоюзу. Те саме стосується і прем’єрміністра Ізраїлю, який має широкі повноваження, але, все ж, діє у парламентсько-президентській формі правління. У Франції – те саме. Там президент має набагато ширші повноваження, ніж наш, але він обмежений у своїх діях. Той же Дональд Трамп також активно користувався своєю одноосібністю при владі, що призвело до кризи в США і розколу суспільства на два чіткі табори.
Якщо ж говорити про президентську форму правління, та ж Бразилія чи Корея, то там президенти один за одним потрапляють до в’язниці. У них є повнота влади, але й на них лежить вся відповідальність. Ба більше, в умовах нестабільності й відсутності державницької нації (а в нас її немає) суспільством має управляти клас державників, бо сам лише президент тоді стає великим ризиком. Це може бути просто ставленик олігархів, який буде очолювати консенсус між ними і грабунком держави з переведенням грошей в офшори. Це може розпочати процес розпаду нашої держави, оскільки для цього є всі передумови.
Олег Баган:
Національного лідера неможливо виплекати постановами й політичними реформами, він може народитися тільки з виходу сильних національних поривань
Справді, в масі своїй люди, особливо в тих суспільствах, які вийшли з тоталітарного чи якогось диктаторського минулого, постійно мають ілюзію про «мудрого й сильного господаря країни, який єдиний наведе лад». Це додатково ще підтримують давні історичні приклади – наприклад, історичні успіхи Вашинґтона, Наполеона, Ґарибальді чи Бісмарка, які творили величні держави та очолили яскраві перетворення в своїх країнах. І всі десь в глибині душі мріють про повторення цього яскравого успіху.
У цій темі треба пояснити дві проблеми: ментальну й історіософську.
Ментальна проблема – це наша нетерплячість розв’язати всі суспільно-політичні та економічні питання одним махом, за допомогою наказових рішень рішучого лідера. Проте це майже неможливо в дійсності, бо сучасні суспільства є надто громіздкі, багатопластові, перебувають у складних стосунках із зовнішнім світом. Тому реальний поступ можливий тільки через розбудову якісної демократії, ефективного громадянського суспільства, коли люди навчаться контролювати й атакувати виконавчу владу за допущені помилки чи недемократичні рішення.
Історіософська проблема – це нерозуміння того, що і Вашинґтон, і Наполеон, і Ґарибальді, і Бісмарк не виникли самі з себе, зі своєї геніальності. Вони були породженням, своєрідним фокусом тих тенденцій, які наростали, відповідно, в американському, французькому, італійському, німецькому суспільствах упродовж принаймні десятиліть. Названі діячі були кульмінаційними спалахами своїх національних еліт, які творили невидиму енергетику почуттів і переконань, формували стратегічні завдання, постійно підштовхували цих лідерів до кардинальних звершень. Без цих еліт, відповідно, американських аристократичних колоністів-ідеалістів, французьких шалених революціонерів, італійських націоналістів, німецького (пруського, властиво) юнкерства з глибокою консервативною ідеологією Вашинґтон, Наполеон, Ґарибальді й Бісмарк залишилися б тільки талантами і не стали національними героями.
Отже, національного лідера неможливо виплекати постановами й політичними реформами, він може народитися тільки з виходу сильних національних поривань. А цього останнього зараз в Україні, на жаль, нема. Є лише велетенське місиво-болото неоліберального космополітизму, яке й унаявнили останні президентські та парламентські вибори.
Тобто президентська республіка не буде позитивним виходом для нашої держави?
Степан Гавриш:
Президентська республіка є не лише неможливою для України, а й небезпечною
Думаю, що ні. Наприклад, у Росії президентсько-парламентська форма правління (яка юридично такою не є) показує, що єдиним провідником національних інтересів є президент Путін, навколо персони якого і точаться дискусії. Але це геополітична «бензоколонка», яка живе за рахунок дуже дорогих надр. Україна не має такої можливості, тому для розвитку держави нам потрібний інший тип внутрішньонаціональної дискусії. У зв’язку із цим я вважаю, що президентська республіка є не лише неможливою для України, а й небезпечною. Це може призвести до встановлення олігархічної диктатури, коли президент буде спиратися на групу найбагатших людей, які будуть фінансувати все, у тому числі й поліцію та різного роду загони для утримання відповідного порядку в країні.
Нам треба убезпечити свою Конституцію від подібних змін, адже це катастрофа, коли кожен новий президент починає її змінювати під себе. Тому думаю, що заява Данілова носить виключно емоційно-мобілізаційний характер. Вона спонукає нас до дискусій, але думаю, що ми ніколи не зможемо прийти до прямого президентського правління, оскільки це може призвести до виходу України із європейського дискурсу, оскільки більша частина країн ЄС має парламентсько-президентський устрій правління.
Нам потрібна система широкого компромісу, за якої різні гілки влади будуть вибудовувати певний консенсус і стратегію, які будуть сприяти інтересам абсолютної більшості населення.
Олег Баган:
Безперечно. Вона приведе лише до ще однієї версії автократії, посилить корупцію і стагнізує суспільство. Нам потрібне якраз протилежне – реальна розбудова парламентської республіки. Потрібна розбудова демократії й громадського суспільства. Потрібні розумні й тверді закони, спрямовані на зміцнення ідеологічних партій, на обмеження впливів олігархів, на розбудову незалежних демократичних інституцій і преси, на ліквідацію комерціалізації політики. Сам парламент треба захистити від президентських зловживань і тиску, а інститут Президента або ліквідувати цілком, або зробити символічно-презентативним у форму українського гетьманату, щоб він займався передусім безпекою держави і плеканням національних традицій та ідентичності. Число депутатів треба збільшити до 500, бо кожен депутат – це ключовий інструмент з функціонування демократії в країні. Прем’єр-міністра мали б обирати у парламенті більшістю голосів, бо всенародні вибори завжди обертаються в Україні на фарс, страшні зловживання та маніпуляції громадянської свідомістю.
До того ж зауважмо, за всіма рейтинговими показниками й аналітикою політологів, в Україні неможлива перемога на президентських виборах людини з твердим національним світоглядом і державницькою позицією. Може перемогти тільки малорос або висуванець проросійських середовищ, якими й були і Л. Кравчук, і Л. Кучма, і В. Янукович, і П. Порошенко, і В. Зеленський. Тільки обставини змушували їх (окрім В.Януковича) робити якісь державницькі кроки й пересуватися в праву, патріотичну електоральну нішу, що й робить зараз В. Зеленський і заяви Данілова це підтверджують.
Сьогодні потрібно підняти роль Конституційного Суду в Україні як третьої важливої гілки демократії. Він не має бути залежним від впливових олігархів і Президента, як це є зараз (бо більшість суддів туди «просунули» саме вони). Голова Суду повинен раз у раз робити суворі заяви, блокувати незаконні, неконституційні рішення чи то Президента, чи то парламенту і уважно й сміливо стежити за дотриманням всіх правил демократії. Він має бути моральним авторитетом для країни. Скажіть, чи багато українців знають сьогодні ім’я голови Конституційного Суду? Думаю, що навіть 1 % не знає. І це тому, що суд не грає відповідної ролі в розбудові демократії.
Роман Гурський, ІА «ПІКА»
