Скільки тривають спроби рашистів взяти українське місто Бахмут, стільки й тривають розмови про конфлікт між армією РФ та ПВК “Вагнер”, що постійно точиться у стані ворога.
Прігожин постійно хизувався вищим рівнем ефективності “своїх” підрозділів відносно частин армії РФ. “Вагнерівці” мають краще озброєння та амуніцію, аніж в “частково мобілізованих”. І тут мова не лише про спорядження для піхотинців, але й навіть про наявність дефіцитних новітніх танків Т-90М “Прорыв”, які однак використовувались лише як “імпровізовані САУ”.
Зрозуміло, що Міноборони РФ цю ситуацію намагається “виправити” на свою користь. Тому вже видало розпорядження, за яким постачання для тих же “вагнерівців” має залежати виключно від вказівок Шойгу, а не “політичної ваги” Прігожина.
Звертати увагу на деталі конфлікту між армією РФ та ПВК “Вагнер” – це якраз прояв “західного” способу мислення. Який зокрема “проростає” із концепції, що Третій Рейх та його союзники програли Другу світову війну зокрема через те, що різні “фракції” всередині цих держав постійно конфліктували між собою за право “пиляти” обмежені ресурси на війну. В той час як США та Велика Британія збільшували свою “ресурсну базу” та перевагу в технологіях.
Справді, якщо пригадати історичну ретроспективу, то десь максимум із 1941 року німецький вермахт та СС почали між собою конкурувати, хто ж отримає кращу зброю від німецької військової промисловості.
А якщо ще й згадати “польові дивізії” люфтваффе та “народно-гренадерські дивізії” зразка кінця Другої світової війни, то на перший погляд й справді виходить – якщо декілька конфліктуючих суб’єктів починають “ділити” обмежені запаси зброї, то це одразу веде до поразки у війні. Але схоже, що тут маємо справу із типовою “помилкою переможця”.
Бо, наприклад, найбільше всього танків – 27 тисяч одиниць – німецька військова промисловість виготовила у 1944 році, коли нацистська Німеччина зазнала найтяжчі програші у битвах, що потім призвели до остаточної капітуляції Третього Рейху. З чого виникає простий висновок – на остаточний перебіг війни впливає не тільки ресурсна база, але й рівень оперативного мистецтва по обидві сторони від лінії фронту.
Для нас зараз може виглядати чудернацьким, що армія РФ та “вагнерівці” мають настільки погану взаємодію через власний конфлікт, що іноді доходить до стрільби артилерією по позиціям “своїх” же. Але в історії теж були приклади, коли ті ж вермахт та СС конфліктували між собою настільки гостро, що в підсумку це проводило до провалу окремих операцій, що мали своє значення для програшу Третього Рейху у війні.
Як історична ілюстрація – на початку квітня 1944 року німецька армія та СС намагались провести спільну операцію по деблокуванню гарнізону так званого “фестунг Тарнополь”, що опинився в оточенні радянських військ 24 березня того ж року.
В такого роду операціях навіть доба – на вагу золота. Але свій дорогоцінний час вермахт та СС змарнували буквально на сварки між собою під час штабних нарад. Тому німецькі війська вийшли в наступ лише 11 квітня 1944 року, ще два дні витратили на налагодження банальної взаємодії між собою. І уже буквально 16 квітня 1944 року були розгромлені як і гарнізон “фестунг Тарнополь”, так і війська, що йшли на виручку.
Сам факт нездорової конкуренції між вермахтом та СС за право розподілу зброї та конфлікти під час бойових дій не примусили Німеччину зупинити війну.
Тому, опираючись на цю історичну паралель, також можемо стверджувати – конфлікт між ПВК “Вагнер” та армією РФ безперечно впливає та впливатиме на хід окремих операцій. Але не матиме глобального впливу на результат війни Росії проти України.
