Війна Росії проти України дедалі менше нагадує блискавичний конфлікт і дедалі більше — затяжне геополітичне протистояння на виснаження. Лінія фронту стабілізується, обидві сторони несуть колосальні втрати, а перспективи повного політичного врегулювання виглядають дедалі примарнішими.
Саме тому західні аналітики все частіше проводять паралелі не з Другою світовою війною, а з Корейською війною 1950–1953 років — конфліктом, який формально так і не завершився мирним договором, але був “заморожений” перемир’ям на десятиліття.
Старший науковий співробітник Council on Foreign Relations та автор книги “Як закінчуються війни” Гідеон Роуз у колонці для Foreign Affairs аналізує історичні паралелі між війнами у Кореї, В’єтнамі, сучасним конфліктом США та Ірану і російсько-українською війною. Його головний висновок звучить доволі тривожно: великі війни дуже часто завершуються не перемогою однієї сторони, а компромісом, який ніхто не вважає остаточним.
Чому війна в Україні дедалі більше нагадує Корею
Паралелі справді виглядають вражаюче.
Як і під час Корейської війни, конфлікт в Україні почався з масштабного вторгнення, коли одна сторона сподівалася швидко захопити територію та нав’язати свою політичну волю. Як і війська КНДР у 1950 році, російська армія на початку досягла значних успіхів, окупувавши великі території.
Однак далі ситуація почала змінюватися. Захід втрутився через масштабну військову допомогу Україні, а сама війна поступово перейшла у фазу виснаження.
У Кореї після стрімких наступів та контрнаступів фронт фактично “застиг” біля 38-ї паралелі. Схожий процес зараз спостерігається і в Україні: після активних маневрових фаз 2022–2023 років бойові дії дедалі більше нагадують позиційну війну з мінімальними змінами лінії фронту.
Саме це є однією з головних ознак “корейського сценарію”: сторони продовжують воювати, але не мають достатнього ресурсу для вирішального прориву.
Війна виснаження: чому компроміс стає реалістичнішим за перемогу
Аналітики дедалі частіше говорять про те, що війна входить у фазу, де ключову роль відіграє не швидкість наступу, а здатність держав витримувати довготривалий конфлікт — економічно, політично та психологічно.
Історія Кореї показує: навіть надпотужні коаліції можуть роками воювати без вирішального результату.
Після втручання Китаю у Корейську війну США зрозуміли, що об’єднати півострів силою буде надзвичайно дорого і ризиковано. Відтак сторони почали шукати вихід через перемир’я, хоча бої тривали ще два роки після старту переговорів.
Схожа логіка сьогодні дедалі частіше звучить і щодо України. Росія не може досягти стратегічної перемоги, але й Україна без масштабної зміни міжнародної підтримки поки не має ресурсів для швидкого звільнення всіх окупованих територій.
У такій ситуації зростає ймовірність сценарію, коли бойові дії можуть бути призупинені без остаточного політичного врегулювання.
Трамп, Іран і повторення старих помилок
Окрему увагу Гідеон Роуз приділяє сучасному конфлікту між США та Іраном, проводячи паралелі з війною у В’єтнамі.
На його думку, політика Дональда Трампа щодо Ірану повторює логіку американських адміністрацій часів В’єтнаму: ставка на швидкий силовий тиск, який мав змусити противника капітулювати.
Однак історія показує, що авторитарні режими часто виявляються набагато стійкішими, ніж очікують їхні опоненти.
Роуз нагадує, що США у В’єтнамі поступово втягувалися у дедалі масштабнішу війну: спершу радники, потім бомбардування, далі — наземні війська, нові ескалації та спроби “дотиснути” противника. Але навіть колосальна військова перевага не змогла зламати Північний В’єтнам.
Схожий сценарій, на його думку, повторюється і навколо Ірану: авіаудари завдають значної шкоди, але не призводять до політичного краху режиму.
І головний урок тут полягає в тому, що війни дуже рідко закінчуються так, як планують їхні ініціатори.
Ядерний фактор: головна відмінність XXI століття
Однією з найнебезпечніших паралелей між Кореєю, Україною та Іраном є ядерний фактор.
Корейська війна стала першим конфліктом, де світ реально наблизився до ризику ядерного удару. У випадку України ця загроза також постійно присутня — насамперед через ядерний статус Росії.
Роуз звертає увагу ще на одну важливу деталь: Україна стала жертвою вторгнення після відмови від ядерної зброї. Водночас Північну Корею ніхто не наважується атакувати саме через її ядерний потенціал.
Цей висновок може мати далекосяжні наслідки для глобальної безпеки. Адже він фактично демонструє багатьом країнам світу: ядерна зброя залишається найефективнішою гарантією виживання режиму.
Чи можуть союзники змусити Україну до компромісу
Одним із найбільш дискусійних висновків Гідеона Роуза є теза про те, що великі держави зрештою часто змушують своїх союзників погоджуватися на компроміси.
Саме так було у Кореї, коли США фактично переконали Південну Корею прийняти перемир’я. Подібний сценарій повторився у В’єтнамі, де Вашингтон зрештою уклав угоду, яка не врятувала Сайгон від падіння через кілька років.
На думку аналітика, якщо Росія колись погодиться на “прийнятний” компроміс, США та Європа можуть почати активніше схиляти Київ до угоди.
Однак тут є важлива відмінність: Україна сьогодні має значно вищий рівень суб’єктності, ніж Південний В’єтнам у 1970-х роках. Крім того, для Європи наслідки російсько-української війни мають екзистенційне значення, а не лише геополітичний характер.
Чому «замороження» війни не означає миру
Навіть якщо війна колись перейде у формат перемир’я, це зовсім не означатиме завершення конфлікту.
Корейський півострів формально перебуває у стані війни вже понад 70 років. Демілітаризована зона між двома Кореями стала однією з найбільш укріплених ділянок планети.
Схожий сценарій може чекати і Україну: величезна лінія розмежування, постійна військова напруга, масована мілітаризація та відсутність реального політичного врегулювання.
Фактично йдеться про ризик появи нової “сірої зони” у центрі Європи — із постійною загрозою повторної ескалації.
«Цього разу все буде інакше» — найнебезпечніша ілюзія війни
Головний висновок Гідеона Роуза звучить майже як попередження для всіх світових лідерів.
І Корея, і В’єтнам, і сучасні конфлікти навколо Ірану та України демонструють одну спільну проблему: політики часто переоцінюють здатність військової сили швидко вирішувати складні політичні питання.
Лідери вірять, що противник зламається, не відповість або погодиться на ультиматуми. Але реальність затяжних війн зазвичай виявляється значно складнішою.
Історія вкотре показує: найнебезпечніші слова у великій політиці — “цього разу все буде інакше”.
