На Заході почастішали заклики до України сісти за стіл переговорів з агресором. Але контури цих домовленостей та гарантії безпеки, які має отримати Україна, незрозумілі навіть деяким із тих, хто до них закликає, пише The Economist у редакційній колонці.
Спроба блискавичного наступу Москви на Київ провалилася. Її повзучий поступ на Донбасі зайшов у глухий кут. Нещодавно Росія втратила окуповані райони Харківської області, а цього тижня оголосила про відступ із Херсона – єдиного обласного міста, яке змогла захопити з початку вторгнення. З кожною невдачею Путін шукає нові способи посилити страждання українців. Однією з останніх спроб є постійні удари по енергетичній інфраструктурі.
4 листопада радник президента США з національної безпеки Джейк Салліван здійснив незаплановану поїздку до Києва та пообіцяв «непохитну підтримку» Україні. Але він також закликав подумати про майбутні умови миру. Пізніше з’ясувалося, що він спілкувався зі своїми російськими колегами та попередив їх про неприпустимість застосування ядерної зброї.
9 листопада Байден заявив, що після битви за Херсон Росія та Україна «зализуватимуть рани» і, можливо, думатимуть про компроміс. Він наполягав, що не вказуватиме Україні, що їй робити.
Фінський, німецький та ізраїльський сценарії
У приватному порядку західні та українські чиновники починають замислюватися про те, яким може бути стабільний мирний договір. Чи стане Україна новою Фінляндією, яка поступилася землями загарбникам і десятиліттями зберігала нейтралітет? Чи розділеною війною Німеччиною, західна частина якої увійшла до НАТО? Часто обговорюють модель Ізраїлю – країни, яка живе під постійною загрозою і зуміла захистити себе без формальних союзів, але з великою військовою допомогою Америки.
Умови будь-якого врегулювання залежать від того, як розвиватиметься ситуація на полі бою. Найімовірніше, попереду ще багато битв. Здача Херсона – приниження для Путіна, але це дає російським військам можливість зайняти вигідні оборонні позиції щодо Дніпра. Путін не виявляє ознак того, що має намір здаватися. Україна зі свого боку сподівається зберегти набраний темп.
Кампанією зі знищення української енергетики Путін сподівається заморозити країну. Але досвід минулих конфліктів показує, що удари по цивільних об’єктах без ефективного наземного наступу рідко забезпечують перемогу. Майже 90% українців хочуть, щоб країна продовжувала воювати. У Росії, за даними «Левада-Центру», лише 36% хочуть продовження війни, а 57% виступають за мирні переговори.
Спроба блискавичного наступу Москви на Київ провалилася. Її повзучий поступ на Донбасі зайшов у глухий кут. Нещодавно Росія втратила окуповані райони Харківської області, а цього тижня оголосила про відступ із Херсона – єдиного обласного міста, яке змогла захопити з початку вторгнення. З кожною невдачею Путін шукає нові способи посилити страждання українців. Однією з останніх спроб є постійні удари по енергетичній інфраструктурі.
4 листопада радник президента США з національної безпеки Джейк Салліван здійснив незаплановану поїздку до Києва та пообіцяв «непохитну підтримку» Україні. Але він також закликав подумати про майбутні умови миру. Пізніше з’ясувалося, що він спілкувався зі своїми російськими колегами та попередив їх про неприпустимість застосування ядерної зброї.
9 листопада Байден заявив, що після битви за Херсон Росія та Україна «зализуватимуть рани» і, можливо, думатимуть про компроміс. Він наполягав, що не вказуватиме Україні, що їй робити.
Фінський, німецький та ізраїльський сценарії
У приватному порядку західні та українські чиновники починають замислюватися про те, яким може бути стабільний мирний договір. Чи стане Україна новою Фінляндією, яка поступилася землями загарбникам і десятиліттями зберігала нейтралітет? Чи розділеною війною Німеччиною, західна частина якої увійшла до НАТО? Часто обговорюють модель Ізраїлю – країни, яка живе під постійною загрозою і зуміла захистити себе без формальних союзів, але з великою військовою допомогою Америки.
Умови будь-якого врегулювання залежать від того, як розвиватиметься ситуація на полі бою. Найімовірніше, попереду ще багато битв. Здача Херсона – приниження для Путіна, але це дає російським військам можливість зайняти вигідні оборонні позиції щодо Дніпра. Путін не виявляє ознак того, що має намір здаватися. Україна зі свого боку сподівається зберегти набраний темп.
Кампанією зі знищення української енергетики Путін сподівається заморозити країну. Але досвід минулих конфліктів показує, що удари по цивільних об’єктах без ефективного наземного наступу рідко забезпечують перемогу. Майже 90% українців хочуть, щоб країна продовжувала воювати. У Росії, за даними «Левада-Центру», лише 36% хочуть продовження війни, а 57% виступають за мирні переговори.
Володимир Зеленський озвучив свої умови: Київ готовий розпочати переговори, але лише якщо Росія готова повернути українські території, виплатити репарації та взяти на себе відповідальність за військові злочини. Байден визначив свої цілі у статті, опублікованій у травні в New York Times: «демократична, незалежна, суверенна та процвітаюча Україна із засобами стримування та захисту від подальшої агресії». Примітно, що питання про межі України у травневій статті він не зачепив.
Останнім часом союзники України почали говорити більш конкретно. У заяві від 11 жовтня лідери країн «Великої сімки» висловили «повну підтримку незалежності, територіальній цілісності та суверенітету України у її міжнародно визнаних кордонах». Вони зажадали від Росії «повного та беззастережного відходу» з усіх окупованих територій.
Заява «Великої сімки» – це, по суті, вимога повної капітуляції Росії. Чи його можна назвати дипломатичним кроком: дипломатія за визначенням передбачає взаємні поступки.
Мало хто із західних лідерів ставить під сумнів прагнення України повернути собі територію, втрачену після вторгнення в лютому 2022-го. Багато хто підтримує зусилля щодо повернення частини Донбасу, захопленої в 2014-му. Але коли йдеться про повернення Криму, думки розходяться. Багато хто побоюється, що перспектива втрати півострова може спровокувати небезпечну ескалацію з боку Путіна.
Для деяких чиновників адміністрації Байдена Крим – це питання принципу: не можна захоплювати силою чужу землю. Інші сумніваються в здатності України відвоювати ще більше територій та вважають, що настав час для дипломатії. Але Білий дім не поспішає із заявами, які могли б спричинити розкол у проукраїнському таборі.
Питання гарантій
Інша нагальна проблема – характер майбутніх західних гарантій безпеки для України. Вони мають бути надійними, враховуючи, що Росія залишатиметься загрозою для України, як мінімум, доти, доки Путін залишається при владі, якщо не довше. Декілька країн Центральної та Східної Європи виступають за якнайшвидше прийняття України до НАТО на тій підставі, що це стримуватиме Росію. Однак адміністрація Байдена побоюється, що їй доведеться поширити свою ядерну парасольку на країну, яка перебуває у стані прихованого чи реального конфлікту з РФ.
Тому іноді спливають проєкти альтернативних домовленостей. У вересні колишній генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен та керівник ВП Андрій Єрмак запропонували проєкт «Київський договір про безпеку». Він передбачав допомогу в забезпеченні безпеки, але не пакт про взаємну оборону. На зразок західної підтримки Ізраїлю, договір зміцнив би Збройні сили України, перетворивши нинішню періодичну підтримку на систематичне довгострокове зобов’язання.
Партнери мали пообіцяти Україні інвестиції в її оборону на десятиліття вперед, масштабні постачання озброєнь, навчання військових, спільні навчання та обмін розвідданими. Договір не вимагав би ні згоди Росії, ні нейтралітету України. Він не відкидає членства в НАТО. За певних обставин, Захід може піти на військове втручання для надання допомоги Україні.
У разі нападу на Україну країни, які підписали договір, «задіють усі елементи своєї національної та колективної могутності та вживуть відповідних заходів, які можуть включати дипломатичні, економічні та військові засоби». Ширша група країн, у тому числі азійські союзники, мають підкріпити таку військову допомогу санкціями щодо Росії, включаючи положення про «відновлення» будь-яких санкцій, які можуть бути скасовані в рамках угоди.
Але навіть такий урізаний договір може виявитися для адміністрації Байдена надто амбітним. Дехто запитує, наприклад, які зобов’язання візьме на себе Україна, скажімо, у вигляді реформ щодо зміцнення демократії чи боротьби з корупцією. Крім того, ізраїльська модель не цілком придатна: Ізраїль – ядерна держава та окупує арабські землі.
