В останній час ми спостерігаємо світові суспільно-політичні процеси, забарвлені потужними тенденціями до витворення в умовах демократії соціального хаосу на ґрунті ідеалів та принципів неолібералізму. Відтак, з одного боку, бачимо потужне розмивання ідеалів правдивої демократії (коли люди втрачають реальні важелі впливу на вищу політику), широкі процеси профанації виборів та парламентаризму (коли більшість людності відсікається від виборів через засилля маніпулятивних ЗМІ, роль великого капіталу, моральний хаос), а з іншого, йде наростання настроїв відкритого популізму, лівого радикалізму, деструктивного мультикультуралізму, суттєво підсиленого мільйонними напливами іммігрантів із країн третього світу до багатих держав Європи. Не треба бути пророком і ясновидцем, щоб зрозуміти, що такий стан справ загрожує майбутньою дестабілізацією та руйнівними процесами всьому цивілізованому світові. Окремою проблемою стає розвиток псевдоправих, псевдонаціоналістичних рухів та ідеологій, які в сумі витворюють суспільну ситуацію позірних екстремістських поривів, тенденції до тоталітарності, галасливої нетерпимості, і які можна також вважати витвором неоліберального мейнстриму, через те, що вони допомагають дезорієнтувати суспільство в цінностях.
Нагадаємо, що «батьками-засновниками» ідеології неолібералізму можна вважати філософів-неопозитивістів переважно єврейського походження із т.зв. Віденського гуртка 1920-х рр., який ставив собі за мету зруйнувати всі основи традиційної філософії, був спрямований проти світоглядного ідеалізму, загалом проти класичної системи філософського мислення. Керував гуртком професор Віденського університету Моріц Шлік (1882 – 1936). До кінця 1920-х рр. ідеї віденців поширилися в більшості країн Західної Європи і в США, де вони згодом стали особливо популярними. Найяскравішими постатями цього феномену були британець Бертран Расел (1872-1970), австрійці Отто Нойрат (1882-1945), Людвіґ Вітґенштайн (1889-1951), Рудольф Карнап (1891-1970) та ін. У 1930-і рр. центр активності був перенесений до Берліна, де працював Ганс Райхенбах (1891 – 1953), який видавав журнал «Пізнання». Головним здобутком віденців стало утвердження логіко-емпіричного мислення у філософії, відірваного від духовних, метафізичних основ, які проголошувалися «неважливими» і «шкідливими». Це була гносеологія математично-формалістського мислення, абсолютно відірвана від основ культурної та інтелектуальної історії людства. Так був відкритий простір до розвитку голого технократизму та практицизму в західній цивілізації, що, зрозуміло, нанесло удар по гуманітарній сфері, яка відтепер трактувалася як «другорядна», «малопотрібна». Закономірно, що своєю ціллю віденці зробили систему освіти, передусім університетської, оскільки там куються інтелектуально-ціннісні основи суспільств. Відтак в Західній цивілізації почалося «вимивання» ідей та принципів класичної освіти, насамперед в гуманітарній сфері, що повело до деструкції в навчальних стратегіях університетів, до формування цілих поколінь науковців та інтелігенції, вихованих на засадах морально-етичного релятивізму, ігнорації високої культури, практицизму і меркантилізму. Зрозуміло, що такий стимул дав великий поштовх до розростання психології масового суспільства, добре описаного знаменитим Х.Ортеґою-і-Ґасетом в трактаті «Бунт мас» (1930), і тенденції до вихолощення духовності й високої естетики в культурі, добре описаної ним же в трактаті «Дегуманізація мистецтва» (1929).
Послідовниками віденців були теоретики із т.зв. Франкфуртської неомарксистської школи філософів – Макс Горкгаймер (1895 – 1973), Вальтер Беньямін (1892-1940), Герберт Маркузе (1898-1974), Теодор Адорно (1903-1969), Ерих Фром (1900-1980), Юрґен Габермас (1929 р.н) та ін., які також в основному мали єврейське походження. Епіцентром спочатку був франкфуртський Інститут соціальних досліджень. Після 1933 р. інтелектуальним центром цієї школи став Колумбійський університет в США, куди переселилися віденці Філіп Франк (1884 – 1966) та Генрих Фейґль (1902 – 1978). Згодом ідейними лідерами американського «прагматичного аналізу» стали Віланд ван Орман Квайн (1908 – 2000), Нелсон Ґудмен (1906 – 1998) і Мортон Вайт (1917 – 2004). Школа проповідувала неомарксизм як антитезу до традицій ідеалістичної та ірраціоналістичної філософії і крайній формалізм мислення. Їхнім найбільшим і найвпливовішим учнем був знаменитий австрійський філософ Карл Попер (1902-1994), автор теорії «відкритого суспільства», натхненник глобалізму і, до слова, головний ідейний учитель Джорджа Сороса, нинішнього лідера плутократії в Західній цивілізації. Після 1945 р. представники Франкфуртської школи і їхні учні здобули суттєві впливи в університетській сфері всього Західного світу.
Що ж утверджували ці філософи і за чим пішла у своєму розвитку Західна цивілізація після 1945 року, коли неолібералізм став мейнстримом епохи?
Наріжними каменями неоліберальної філософії життя є антитрадиціоналізм
Наріжними каменями неоліберальної філософії життя є антитрадиціоналізм (без відчуття традиції людина втрачає світоглядну й духовну орієнтацію), утилітаризм-практицизм (коли головними ідеалами в житті людини визначаються матеріальні здобутки), раціоналізм (коли головним критерієм поступу вважається технократичний, технологічний прогрес, а не морально-духовне, культурне ушляхетнення людини), атеїзм (як фактор долання будь-якої сакральності в душі людини), анархізм (коли хаос стає запорукою управління деградованими суспільними масами), антиелітарність, антиієрархічність (як продовження анархії і руйнування будь-якого Авторитету в душі суспільства), глобалізм-імперіалізм (як форма неймовірного збагачення плутократії через планетарні масштаби її фінансової діяльності і тотальні впливи на свідомість людей через надмірні можливості ЗМІ). Неоліберальні філософи переконані, що умови технологічного прогресу в постіндустріальному суспільстві, тотальна залежність людини від матеріально-технічної ситуації нівелюють сутність особистості, витворюється «одномірна людина» (Ґ. Маркузе), яка є безмежною жертвою зовнішніх впливів, оскільки позбавлена духовної (християнської) субстанції, естетичних ідеалів (тотальний вплив масової примітивної культури, власне, псевдокультури), моральних принципів, нівельованих широкими напливами теорій релятивізму.
Однією з головних форм впливу неолібералізму є його маніпулятивність. Він маніпулює майже усім: підмінює поняття, створює фальшиві теорії, затемнює минуле, руйнує правильні теорії пізнання, відволікає від основного у бутті людини, переінакшує культурні й естетичні вартощі, витворює тенденційні рівні в освіті, підмінює її правдиві цілі й методи. Головне завдання при цьому: зруйнувати цілісну картину світу в головах сучасників.
Пояснимо спосіб фальсифікації в освіті на одному прикладі. У 1995 р. в Україні була видана «Історія західної філософії» визначного «віденця» Бертрана Расела. Ось її зміст: два основні розділи книги присвячені історії «Античної філософії» та «Католицькій філософії» (вони займають понад 400 стор. у 700-сторінковій книзі, це – для солідності, щоб ніхто не звинуватив Б.Расела в тенденційності); вся новітня філософія «Від Ренесансу до Юма» вмістилася в 150 стор., друга її частина «Від Русо до сьогодення» – ще в 150 стор.; при цьому вся філософія Романтизму вмістилася в 7 стор. (!!!), такі постаті, як Ф.Шеллінґ, Г. Фіхте, Ф.Якобі, Т.Карлайл та ін. цілком випали з цієї дуже «об’єктивної» історії філософії, або про них є лише поодинокі згадки імен; цілком випала величезна традиція релігійної західної філософії у післясередньовічну добу (це десятки імен), цілком немає інформації про т. зв. «філософію життя», або ірраціоналістичну філософію 2-ї половини 19 ст. – початку 20 ст., а в ній були такі яскраві імена, як Е.Гартман, В.Дильтай, Ґ. Лебон, М.Шелер, Г.Зимель, О.Шпенґлер, Х.Ортеґа-і-Ґасет, А.дж.Тойнбі тощо; у книзі нема хоча б маленьких підрозділів про М.Гайдеґера та К.Ясперса, без яких годі уявити 20 ст. Загалом «Історія західної філософії» Б.Расела більше нагадує вибіркові тлумачення, аніж системний виклад. Тепер уявімо, що таких тенденційних, уривчастих, фальсифікаторських підручників для університетської освіти написано сотні, і уявімо той деструктивний вплив, який вони справляють на молодь і Заходу, і всього світу, бо сприймаються там, як «останнє слово науки», як «істина» від найпередовішої цивілізації в умовах глобалізації.
Студент, який вчився за цим підручником в університеті, щиро переконаний, що він отримав «добру освіту» і цілком не підозрює, що його світогляд просто м’яко «відрізали» від найбільших теорій та колосальних постатей європейської філософської думки, через що йому будуть недоступними великі істини буття на все життя. І що цікаво: останнім підрозділом в книзі Б.Расела йде «Філософія логічного аналізу», тобто виклад хаотичних, спекулятивних ідей, власне, псевдотеорій філософів із Віденського гуртка, які ненав’язливо подаються як «вершина європейської думки». У такий спосіб досягається головна мета: цілі покоління молодих інтелектуалів відсікаються від духовної та культурної традиції Європи, їхнє мислення анархізується, цінності девальвуються.
Неолібералізм приховано скерований проти високої культури бо, логічно, вважає її формою самозбереження націй
До всього цього треба додати, що неолібералізм приховано скерований проти високої культури бо, логічно, вважає її формою самозбереження націй і консервативних традицій в соціумах. Тому через посилену пропаганду примітивної поп-кульутри, тобто квазікультури, він максимально хаотизує, деградує світоглядне, естетичне мислення і світосприйняття людства, власне, перетворює його на безмежний охлос. (Цей процес деградації й примітивізації суспільства ми зараз дуже виразно можемо спостерігати на прикладі популістського успіху в Україні типово неоліберальної партії «Слуга народу» В.Зеленьского).
У сфері естетики і художньої творчості паралеллю до неолібералізму були теорії і практики мистецтва сюрреалізму, що розвинувся у 1920- рр. Його попередником була література дадаїзму, що виникла у 1918 р. як тенденція до абсурдності, хаотичності, безвідносності, її основна теза – творчість є беззмістовним набором слів. Першим теоретиком сюрреалізму став француз Андре Бретон (1896 – 1966), який у 1924 р. видав «Маніфест сюрреалізму». Його головні засади: відкидання класичної культури, моральних основ суспільства, анархія психіки в дусі теорій З.Фройда, автоматизм мислення, звільнення від контролю розуму, вивільнення спонтанної підсвідомості, руйнація всіх жанрових і формальних засад літератури, примат фантасмагорії. А.Бретона відразу підтримали такі ліві письменники, як Г. Аполлінер, Л.Араґон та П. Елюар. Відтоді сюрреалізм став домінантним явищем в західній культурі. У 1960-х рр. він трансформувався у постмодернізм і вже в цій ідеології вплинув на сучасну українську літературу.
В Україні головними етапами розвитку сюрреалізму були творчість Ярослава Цурковського в Галичині 1920 – 1930-х рр., Ігоря Костецького у 1940 – 1960-і рр. на еміграції, феномен т. зв. Нью-Йоркської школи (Б.Рубчак, Б.Бойчук, Ю.Тарнавський, Е.Андієвська) у 1950 – 1990-і рр., творчість групи поетів у 1960 – 1970-і рр. в совєтській Україні, умовно об’єднаної поняттям «Київська школа» (М.Воробйов, В.Рубан, В.Кордун та ін.); від 1990 р. сюрреалізм розвивається під назвою постмодернізму в творчості Ю.Андруховича, Ю.Винничука, В.Єшкілєва, Т.Прохаська, С.Жадана та ін. Головною сутністю цієї літератури є не так активне утвердження якихось ідей, як відволікання читача від важливих проблем життя, створення атмосфери морального й ціннісного хаосу, руйнація в людині духовної здібності до особистісного і громадянського зростання, відволікання від національного служіння та самоствердження. Як і в політиці, в культурі неолібералізм-постмодернізм діє як м’яка сила, його впливи зростають мірою того, як світоглядно й морально хаотизується суспільство. Великою мірою саме ця література підготувала ту морально-культурну й суспільно-політичну кризу, в якій зараз опинилася Україна.
Однією із форм просування ідей та вартощів неолібералізму є різноманітні фонди, зовні дуже нейтральні та благодійні, які поширюють свої філії в усіх країнах, охоплених політичними впливами ліберальної демократії. Наприклад, фонд «Відродження», фонд ім. Г. Бьоля тощо. Ці фонди діють тихо, але чіпко. За допомогою великих коштів, які їм виділяє великий капітал, вони вербують передусім інтелектуалів, які «розчищають» дорогу для максимального поширення космополітичних ідей неолібералізму в суспільстві; вони втягують у свою сферу впливів вагомих політиків, які допомагають в знаходженні контактів, адміністративно; вони створюють навчальні програми для університетів і шкіл, через що неоліберальні цінності широкою лавиною «запливають» в голови мільйонів дітей і світоглядно ще несформованої молоді. Як правило, жоден уряд в країнах, які погодилися на співпрацю із Західним ліберальним світом, не може відмовити цим фондам, бо за ними стоять політичні верхи Європейського Союзу чи США. Тобто, коли навіть якийсь уряд чи його окремі міністри будуть опиратися впливам фондів, тоді до керівника держави чи його адміністрації пролунає дзвінок від чільного політичного представника ЄС і справа буде полагоджена. Бо ж як можна відмовити «нашим західним партнерам», «нашим благодійникам», які виділяють через МВФ та інші структури великі кошти на розвиток нашої економіки?
Насамперед неолібералізм воює з консерватизмом, на якому, наприклад, розвинулася могутність США в 1-й половині ХІХ ст., і з націоналізмом. Чому? Бо ці дві ідеології в глобальних масштабах здатні найоптимальніше консолідувати суспільства на засадах високої духовності, традиціоналізму, героїки, елітарності, моралі тощо. А саме це є перешкодою для тотального панування плутократії, інтереси якої й виражає неолібералізм, але маскується переважно під масовістську ідеологію демократичного штибу, що він запозичив від марксизму. Неолібералізм завжди апелює до свідомості широких мас, позірно виступає захисником різноманітних маргінальних соціальних груп – від іммігрантів до представників ЛГБТ, – постійно виголошує гасла найширшого егалітаризму, але насправді лише витворює за допомогою пропаганди ідейного релятивізму та нігілізму, егоцентричного меркантилізму «охлократичну рівнину», тобто загальну нездібність найширших мас до розумного, морально вмотивованого політичного й громадянського вибору. За таких умов панами ситуації стають великі олігархи капіталістичного світу, які легко маніпулюють масами через свої ЗМІ, а сьогодні через цифрові гіганти, такі як Googl, Fаcebook, Amazon тощо, через псевдоідеологічні, імітаторські політичні рухи, збудовані на протестних настроях різних маловмотивованих в моральному плані соціальних груп. Найновішими підтвердженнями цього є такі приклади широких успіхів на парламентських виборах в різних країнах відверто популістських, гротесково-агресивних, демагогічних політичних проектів на чолі з різноманітними клоунами та ексцентриками в Італії (рух «П’ять зірок» на чолі з клоуном Бепе Ґрилло), Польщі (політичний рух «Кукіз-15» на чолі з рок-музикантом Павелом Кукізом), в Словенії (партія коміка Мар’яна Шареца), в Україні («Слуга народу» і В.Зеленський) тощо. В цьому ж ряду стоїть і феномен екстравагантного президента США Д.Трампа, людини з явними ознаками психічної шизофренії, яка дивом, попри свою жахливу біографію цинічного ділка, виявилася на вершині політичної піраміди США. Також до цього феномену можна віднести з певними поправками на національну специфіку, різні право-радикальні, зовні екстремістські та псевдонаціоналістичні рухи в Європі на зразок «Альтернативи для Німеччини», які хоча й мають іноді якісь зв’язки з зовнішньополітичними інтересами Кремля, часто отримують від нього фінансування, проте в суті своїй є породженням системи неолібералізму, оскільки вихлюпують передусім енергетику безідейного хаосу суспільства.
Метою появи і Д.Трампа, і «Альтернативи для Німеччини» є каналізування настроїв та тенденцій консервативного та націоналістичного змісту, які раз у раз зринають в Західній цивілізації як негативна реакція на тотальний і деструктивний наступ неолібералізму.
Тут треба зауважити, що неоліберальні стратеги зумисне витворюють хаос із ідеологічними орієнтирами, тому для них не важливо на кого ставити: на відверто ліво-ліберальні політичні сили чи на правих (як в Німеччині чи Польщі), важливо, якими є домінантні настрої в певній країні, щоб через них виходити на реальні політичні впливи. Прихід до влади якогось правого лідера чи партії з хаотичною ідеологією в підсумку лише ще більше розхитає суспільну ситуацію й посіє зневіру, від чого лише виграють «грошові мішки» і загальна лінія неолібералізму, оскільки тоді консервативна та націоналістична ідеї будуть дискредитовані надовго. Яскравим прикладом цього є результати діяльністі Д.Трампа на посаді президента США: право-консервативний і націоналістичний табори дискредитовані, суспільство обурене його заявами й діями, посилюється тенденція до ще більшого неоліберального космополітизму.
Це цілком закономірно, що саме США стали нині епіцентром протистояння між неолібералізмом і консерватизмом. Саме в цій країні, з одного боку, за останні десятиліття наростали впливи неолібералів в усіх сферах – від університетів до вершин політики, – а з іншого боку, зміцнювалося середовище консервативне, оскільки надто очевидними були руйнівні результати діяльності неолібералів, які своєю політикою мультикультуралізму ставили державу на грань розколу і громадянської війни.
Наступ неоліберального «контрольованого хаосу» на країни Середньої і Східної Європи передбачає тотальну нівеляцію традицій консерватизму та націоналізму в них. Справа завжди починається від руйнації гуманітарної сфери, через що національні суспільства не в змозі будуть зміцнювати свій духовний імунітет, формувати нові покоління національно відповідальної інтелігенції. Тому сьогодні головне протистояння відбувається в просторі інтелектуальних та інформаційних змагань.
Втягуючись у політико-ідеологічну гру з Заходом на основі його правил, Україна буде впадати в залежність від його стратегічних маніпуляцій з нав’язування неоліберальних цінностей та ідеологем решті світу. Неоліберальному Заходові йдеться про витворення суцільного і безмежного простору з поширення космополітизму та мультикультуралізму, щоб прищепити людству тотальну практицистсько-матеріалістичну свідомість, яка й стане опорою для вічної охлократії (сліпої підневільності мас і вседозволеності олігархії).
Олег Баган,
Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова
