Вже 8-й рік триває російсько-українська війна. Наша армія суттєво змінилась і зміцнилась у порівнянні з початком АТО. Протягом усього цього часу точаться дискусії про різного роду військову допомогу нашим військовим з боку країн Євросоюзу та альянсу НАТО. Спочатку лідери найсильніших держав були «глибоко стурбованими» та «прикро враженими» через дії Кремля, але згодом збагнули, що Україна – це і є той рубіж, який відділяє їх від кровожерливого Кремля. Саме тому з часом їхня позиція дещо змінилась і ми таки отримали обіцяну військову допомогу. Звісно, про іноземні підрозділи наразі не йдеться, але певне озброєння від наших західних партнерів, також і летальне, ми вже отримуємо. Виглядає так, що країни-учасники НАТО нас нібито й підтримують, але не надто потужно чи відкрито. Тому й виникає питання: чи вигідна сильна українська армія для Північноатлантичного альянсу?
Нещодавно в ефірі одного з телеканалів це питання порушив лідер політичної партії «Сила і Честь» Ігор Смешко. «Ми зробили фантастичний внесок у перемогу в Другій світовій війні. Ми дали можливість існувати сучасним демократіям тієї ж Німеччини, заплатили за це дев’ятьма мільйонами життів наших співвітчизників. Саме за це ми набули статусу країни-засновника ООН, навіть коли були в складі СРСР», — зазначив політик.
«Європейський Союз каже, що він повинен мати свій військовий компонент. Я не розумію наших партнерів, адже Україна – це унікальний шанс мати блискучий сухопутний компонент. Якби зараз нам допомогли, це була б дуже сильна армія у центрі Європи, колосальне зміцнення, зокрема і Євроатлантичної спільноти», — підкреслив він.
Це твердження доволі зрозуміле та логічне, адже саме Україна стоїть на «передовій» у цьому гібридному протистоянні Сходу та Заходу. Проте відкритої та суттєвої підтримки у війні ми все ж не отримуємо.
То чи справді зацікавлені держави-учасники НАТО у сильній українській армії, чим вони можуть нам допомогти і якими мають бути дії української влади, аби це сталось?
Про це журналісту ІА «ПІКА» розповіли експерти: політичний – Олександр Мусієнко, військовий – Олег Стариков та міжнародний – Юрій Олійник.
Чи дійсно зацікавлені члени НАТО у сильній українській армії?
Олександр Мусієнко:
Сильна Україна – це безпека в усій Європі
Безперечно, адже сильна Україна – це безпека в усій Європі. Треба розуміти, що сьогодні основним фактором, який стримує російську агресію та їхню військову машину в Європі, є Україна і наша армія. Ми з кожним роком демонструємо вдосконалення бойових навиків і це теж дуже важливий аспект.
Окрім того, з огляду на геополітику, зрозуміло, що сильна Україна – це поширення євроатлантичного простору безпеки з європейськими цінностями на схід. Якщо не буде сильної України, то всі ми разом з Європою можемо стати жертвами агресії Кремля. Якщо, наприклад, у Києві буде сидіти промосковська влада, яка втягуватиме Україну в ОДКБ або просто буде говорити про «позаблоковість», це означатиме, що наша держава є підконтрольною Росії. А це, у свою чергу, буде становити серйозні виклики та навіть загрози для безпеки ЄС.
Також, на мій погляд, варто розуміти: якщо Україна поглибить співпрацю з НАТО і в перспективі набуде членства в Альянсі, то це означатиме, що простір європейської безпеки та цивілізації буде простягатись далі на схід. Це точно ліквідує «гарячі точки», які сьогодні вносять дестабілізацію в регіоні. Якщо навіть порівняти сьогодення з періодом Радянського Союзу, то тоді таких «точок» було набагато більше. Тому я вважаю, що Євроатлантичний альянс має бути зацікавленим у сильній та міцній Україні.
Олег Стариков:
Це питання має два аспекти: політичний та військовий. Якщо говорити про політичну складову, то НАТО керується такою логікою: коли вони приймають до себе якусь країну, то вона має посилити безпеку всіх держав Альянсу. На превеликий жаль, Україна – на геополітичному роздоріжжі між Заходом і Сходом, у такій собі «буферній зоні». Тому, якщо нас приймуть в НАТО, то безпека усіх країн знизиться, а загроза зросте.
Якщо ж розглядати військовий аспект, то Збройні сили України перебувають на 3-му або 4-му місці серед країн Альянсу за своєю боєздатністю. Відтак в цьому плані ми дуже підсилимо НАТО. Проте за таких умов РФ буде робити все можливе, аби всі свої «питання» вирішувати військовим шляхом. А це означає, що країни НАТО будуть вимушені вступати у війну. Це виходить за рамки загального консенсусу. Тому в Альянс не беруть країни, які мають якість взаємні претензії з іншими державами.
Звідси й висновок: поки не зміниться геополітична ситуація й позиція Росії, яка у трійці найсильніших армій світу, ніхто нас у НАТО не візьме.
Юрій Олійник:
Почнімо з того, що НАТО – це не єдина держава. У різних членів Альянсу, на жаль, сьогодні є різні погляди на загрози й перспективи. Тому ми можемо стверджувати, що, як мінімум, половина цих країн дійсно зацікавлена у тому, щоб українська армія була сильною. Польща, Румунія, країни Балтії, Туреччина – це ті держави, які перебувають в нашому регіоні й також відчувають тиск з боку Росії та розуміють, що лише сильна і потужна армія України є запорукою стримування російської агресії. Так само в цьому зацікавлені Британія та США. Що стосується Франції та Німеччини, то той же Макрон ще минулого року заявляв, що головним інтересом НАТО він вважає стримування ісламського фундаменталізму та протидію різним конкурентам Франції в західній Африці. Ба більше, він був би навіть готовий залучати Росію як партнера до вирішення цих проблем. Звісно, сьогодні про це менше мови, бо Кремль зараз дуже агресивний не лише на українських кордонах, а й у газовій політиці. Тому Європа змушена більш потужно підтримувати Україну, але це тимчасово. Одним словом, Німеччина та Франція менше зацікавлені в допомозі Україні, вони просто хочуть миру в регіоні шляхом домовленостей та стимуляції російсько-українських переговорів.
Яким чином нам може допомогти НАТО і які саме країни мають очолити ці процеси?
Олександр Мусієнко:
Я думаю, що, враховуючи всі ультиматуми та шантажі, до яких вдається Росія, у першу чергу цим мали б зайнятись держави, які підписували Будапештський меморандум. Ми мали б це максимально активізувати, адже в цьому документі чітко встановлені та закріплені юридичні гарантії, які повинні надавати нам країни-підписанти цього документу. Їм варто було б нагадати, що вони зобов’язані вдаватися до будь-яких дій, які гарантують суверенітет України.
По-друге, такий крок може зробити як НАТО в цілому, так і окремі держави. США, Британія, Канада, Данія, Чехія – це ті, хто вже різною мірою активізували свою діяльність. Проте не варто забувати й про інші країни, які також варто долучати до цього процесу. Ми можемо говорити про розвиток військово-технічної співпраці та спільних проектів в оборонній промисловості за тим же аналогом, який ми маємо з Туреччиною. Тут ми спільно виробляємо безпілотники, які містять як українські, так і турецькі комплектуючі. Це дуже непогана історія успіху і я нагадаю, що Туреччина також входить до НАТО. Думаю, що нам варто було б активізувати роботу за всіма меморандумами й угодами про військово-технічну співпрацю, які ми будь-коли підписували з іншими країнами.
Олег Стариков:
На мою думку, різного роду двосторонні стосунки з країнами НАТО Україні лише на користь. США, Німеччина, Франція, Англія, Канада, Туреччина – партнерство з цими країнами може нам дати не так озброєння, як технології та досвід трансформації наших збройних сил за стандартами НАТО. Я не прихильних закупівлі зброї, хоч саме цим шляхом пішла сучасна влада. Я прихильник того, щоб ми брали технології та локалізували виробництво на території України. В нас немає новітніх технологій, а це дасть нам шанс їх отримати.
По-друге, ми маємо проблеми з повітряними силами. Буквально за 7-10 років все озброєння, яке у нас є, застаріє і не зможе виконувати ті завдання, які перед ним будуть стояти. Із цим нам також треба щось робити. Така ж ситуація у нас із військово-морськими силами: старі кораблі, човни та устаткування. В обох випадках нам потрібне виробництво нового і в обох випадках ми можемо локалізувати його у нас, а не замовляти човни в Англії. Я вже мовчу про вартість обслуговування того, що ми купуємо. Це персонал, техніка, ремонт, програмне забезпечення тощо.
Тому сильні держави мали б бути зацікавлені в тому, щоб нам допомогти і «підштовхнути» до прогресу у військовій сфері, адже саме ми тримаємо передову у протистоянні з Росією.
Юрій Олійник:
Очолити ці ініціативи мали б США та Великобританія, бо це найпотужніші країни-гаранти Будапештського меморандуму
Звичайно, ми вважаємо, що очолити ці ініціативи мали б США та Великобританія, бо це найпотужніші країни-гаранти Будапештського меморандуму, які зацікавленні у стримуванні Росії. Ба більше, Британія вже і так багато для цього робить – вона виділяє гроші на нашу оборону. Крім того, багато робить і Туреччина. Ми бачимо не тільки «Байрактари», а й угоду з будівництва кількох кораблів, які Туреччина буде постачати нам. Не забуваймо, що саме у турків є найбільший флот на Чорному морі.
Проте варто пам’ятати, що результат буде більш ефективний у двосторонніх чи кількасторонніх угодах з країнами нашого регіону, США та Британією. Наприклад, дуже хорошою платформою є «Люблінський трикутник» (Україна-Польща-Литва), тому це дуже ефективний напрямок. Зрозуміло, що свої війська нам ніхто не дасть, але необхідно, щоб нас забезпечували зброєю, в тому числі летальною та високотехнологічною.
А які кроки варто робити нашій владі у цьому напрямку вже зараз?
Олександр Мусієнко:
Ігор Смешко міг би домогтись тіснішої співпраці України з НАТО
Для початку нам необхідно провести ревізію усіх угод, які ми будь-коли підписували. Після цього ми повинні зробити офіційні звернення до усіх держав-підписантів, щоб звернути їхню увагу на це і почати роботу в цьому напрямку.
Нам також слід подивитись, якими технологіями ми володіємо і що ми можемо розвивати спільно з іншими країнами. Тоді ми будемо спроможні пропонувати їм ті умови, які будуть взаємовигідні усім нашим партнерам. Це та ж аналогія з Туреччиною – все обладнання у безпілотниках турецьке, а двигуни – українські.
Думаю, той же Ігор Смешко, якби на те була воля нинішньої влади, міг би домогтись тіснішої співпраці України з НАТО. За свою кар’єру він обіймав посади військового аташе в США та Швейцарії, де в нього залишились тісні контакти та вплив. Треба розуміти, що співпраця країн – це співпраця конкретних осіб.
Олег Стариков:
Справді, нам потрібен вольовий лідер, який би мав авторитет у сильних держав на кшталт Америки чи Британії. Фактично, ми й так співпрацюємо з НАТО, але наша влада пішла шляхом співпраці з «дрібнішими» країнами. У нас є Литва, яка має всього лише одну бригаду власних збройних сил, а у нас тільки «сухопутка» налічує 25 бригад… Польща – так, у них більш-менш схожа ситуація із нами. А ще головний радник у наших Збройних силах – це генерал естонської армії, де армія налічує 4000 людей. У них немає ні військових традицій. Це ж ганьба для нашої армії, яка входить у 10-ку найбільших армій світу за своєю боєздатністю. Тому НАТО й ставиться до України відповідно. Я переконаний, що нашій владі просто бракує зв’язків із сильними представниками НАТО. Найкраще – це, звісно, США.
Юрій Олійник:
Якась співпраця у нас нібито і є, проте нам її треба диверсифікувати. Необхідно посилити дипломатичну співпрацю із сильними країнами, нашою діаспорою та різного роду міжнародними громадськими організаціями тих держав, яких ми називаємо союзниками. Також нам слід «перекривати» російську пропаганду в цих країнах, адже вона там дуже сильна, і давати правдиву інформацію про все, що відбувається в Україні.
Роман Гурський, ІА «ПІКА
