У сьогоднішньому розумінні абсолютної більшості військових експертів та аналітиків широкомасштабна війна, розв’язана Росії проти України 24 лютого 2022 року, вже давно не вкладається в поняття локального конфлікту середньої інтенсивності. Це стосується і просторових показників, і кількості залучених військових сил, і переконливого переліку засобів ураження та іншого високотехнологічного обладнання, властивих цьому військовому протистоянню.
Скільки триватиме війна?
Осібно стоїть питання тривалості зазначеного конфлікту. Адже в жодному поданні він уже не укладається ні в рамки анонсованого російського “бліцкригу”, ні в тривалість активних фаз бойових дій у війнах початку 21 століття. У будь-якому разі тривалість війни вже вимірюється місяцями. І є всі підстави вважати, що цей тимчасовий рахунок перетне календарні кордони 2022 року.
У зв’язку з цим закономірно вже зараз розглядати перспективи наступного року. І робити це не лише у форматі прогнозів та припущень. Такий розгляд повинен мати на меті цілком практичний вираз. А саме, наскільки мають простягатися військові амбіції української сторони? І логічна похідна цього питання: що саме потрібне Збройним Силам України як допомога від партнерів на наступний 2023 рік?
Цілком логічно, що пошук відповідей на ці питання, окрім захоплюючих теоретичних дискусій, має й цілком утилітарну сторону. Для обмеженого кола військових та цивільних посадових осіб такі дослідження є провідною частиною їхніх професійних обов’язків. Варто додати, що для більшості таких питань, по суті, є чітко вираженою відповідальністю за оборону країни, і, зрештою, за її долю.
Можна припустити, що зазначені напрацювання вже відбилися у низці провідних і доктринальних документів державного рівня. З цілком зрозумілих причин їхнє дослідження не входить до змісту цієї статті. Пропонується лише розглянути основні оціночні судження із зазначених питань та запропонувати власний варіант відповідей на них.
Враховуючи належність стратегічної ініціативи агресору, цілком логічно почати з опису ситуації, в якій, ймовірно, перебуватиме російська сторона. Накреслення ліній зіткнення вже сьогодні дозволяє прогнозувати межі амбіцій Росії щодо подальшого просування вглиб території України.
Отже,
ЯК МОЖЕ У ПОДАЛЬШОМУ БАЧИТИ СВОЮ МЕТУ АГРЕСОР?
Деякі оперативні перспективи для противника проглядаються на Ізюмському та Бахмутському напрямах. Імовірною кінцевою метою таких дій може бути розглянутий вихід на адміністративний кордон на Донеччині. Ще більш привабливою для противника може бути перспектива просування у Запорізькому напрямку. Вона забезпечує подальші дії на північ та створення прямої загрози оволодінню Запоріжжям та Дніпром, що призведе до втрати української сторони контролю над значною частиною Лівобережної України. Не виключені з порядку денного повернення до задуму захоплення Києва та загроза повторного розгортання бойових дій з території республіки Білорусь.
Але найбільше можливостей відкриває подальше просування на Південнобузькому напрямку оперативним плацдармом на правому березі річки Дніпро. Успіх на Півдні, при його швидкому та правильному використанні, може мати подвійний ефект. З одного боку, цілком реальні перспективи оволодіння Миколаєвом та Одесою. З іншого – створення загрозливого спрямування у бік Кривого Рогу, а надалі – і загрози центральним та західним регіонам України.
Свідомо не будемо звертатися до умов, за яких Росія буде змушена реалізовувати такий можливий задум. У той же час не станемо і відкидати весь спектр супутніх стратегічних і навіть глобальних проблем для Росії. Можна згадати і міжнародну ізоляцію, і частковий економічний тиск у вигляді міжнародних санкцій, складності із загальною мобілізацією та нестачу сучасного озброєння та обладнання, яка згодом лише загострюватиметься.
Крім суто військового, такий характер стратегічних дій на Сході та Півдні України принесе Росії додаткові політичні та економічні дивіденди. Серед них – забезпечення безпеки самопроголошених республік та логічне, хоч і пізнє, завершення так званої спеціальної операції, неможливість доступу України до Чорного моря, контроль над ключовим елементом енергетичної системи країни – Південноукраїнської АЕС тощо.
ЧОМУ КРИМ КЛЮЧОВИЙ ФАКТОР, АЛЕ НЕ ЄДИНИЙ?
Нескладно дійти висновку, що основою такого багатообіцяючого успіху на Півдні та певною мірою на Сході, у територіальному сенсі, є надійна оборона та збереження контролю за тимчасово окупованою територією Автономної Республіки Крим. Крим був і залишається основою для ліній комунікацій на південному стратегічному фланзі російської агресії. Територія півострова дозволяє розміщення значних угруповань військ та запасів матеріальних засобів. Зрештою, у Криму головна база Чорноморського Флоту та мережа аеродромів для завдання авіаційних ударів практично по всій глибині території України. Деякі аналітики схиляються до думки, що саме контроль за територією півострова Крим є центром тяжкості для російських сил у цій війні.
Однак, звертаючись до ситуації, в якій, ймовірно, будуть Збройні Сили України у 2023 році, все здається вже не таким однозначним. По суті, для ЗС України обстановка буде складною комбінацією з фактичного положення лінії зіткнення, наявних ресурсів і комплекту боєздатних військ і, очевидно, знаходження стратегічної ініціативи в руках противника.
Водночас, дотримуючись цієї логіки, висловимо значні застереження щодо накреслення лінії зіткнення з погляду української сторони. Її контури мають вкрай невигідну конфігурацію знову ж таки на Ізюмському та Бахмутському напрямках. Істотні вклинення противника сковують якийсь оперативний маневр для українських військ і вимагають, по суті, подвійного комплекту сил для його стримування. Особливо гостро це відчувається через брак засобів вогневої поразки та ППО.
Не краще виглядає і ситуація на Півдні та Сході. Вже зазначалося про загрозу просування противника у напрямку Запоріжжя. Додатково не зникає небезпека розвитку противником часткового успіху за напрямом Гуляй Поля, що за певних умов може створити загрозу охоплення всього угрупування українських військ на Сході. Наявність у противника оперативного плацдарму на правому березі річки Дніпро потребує додаткових зусиль щодо запобігання його розширенню.
КОНТРУДАРИ ВСУ: ЩО ДЛЯ ЦЬОГО ПОТРІБНО?
Єдиним шляхом кардинальної зміни стратегічної ситуації безумовно є нанесення ЗС України протягом кампанії 2023 року кількох послідовних, а в ідеальному випадку – одночасних контрударів. Зайве акцентуватиме окремо на їх суто військовому, а також політичному та інформаційному значеннях. Водночас питання їх організації та здійснення потребує більшої уваги.
Отже, які сили та засоби для цього потрібні?
Якщо розглядати кампанію 2023 як переломну, то для розгляду нам необхідно повернутися до визначення центру тяжкості для РФ у цій війні. Адже лише ефективне впливом геть центр тяжкості противника може призводити до змін під час війни.
За умови, що таким центром тяжкості визначатиме контроль над півостровом Крим, логічно припустити планування на 2023 рік операції або серії операцій з оволодіння півостровом. Таке планування має передбачати насамперед наявність необхідного комплекту військ. І може йтися точно не про військові частини та з’єднання ЗС України, які вже зараз діють на 2500 км фронту від Херсона до Ковеля.
Підготовка наступальної кампанії потребує створення одного чи кількох оперативних (оперативно-стратегічних) угруповань у складі від десяти до двадцяти загальновійськових бригад – залежно від задуму та амбіцій українського командування. У обстановці, що складається, вказане може бути зроблено виключно шляхом заміни основних зразків озброєння вже існуючих бригад на сучасні, які надаються партнерами України. Окремо слід виділяти необхідність одержання від партнерів додаткової кількості ракет та боєприпасів, артилерійських систем, ракетних комплексів, засобів РЕБ тощо. Все це вимагатиме консолідації зусиль усіх країн-партнерів України, тривалого часу та великих грошових витрат.
Власне кажучи, все перераховане безпосередньо залежить від наявних ресурсів і тільки від них. І якщо з чисельністю персоналу ситуація, ймовірно, буде досить непоганою для ЗС України, то з приводу важкого озброєння та боєприпасів цього сказати ніяк не можна. Але, у будь-якому разі, за наявності політичної волі, завчасного та продуманого планування, з використанням виробничої бази та запасів провідних країн світу, створення та оснащення належним чином такого роду угруповання у складі ЗС України є абсолютно реальним.
Але й зазначений підхід до визначення завдань військової кампанії 2023 року для ЗС України видається надто одностороннім.
ЯКЩО ЗАХОПЛЮВАЧ НАВІТ ВТРАТИТЬ КРИМ
Отже, ми знову змушені повернутись до визначення українською стороною центру тяжкості противника. Залишимо осторонь правомірність прив’язки поняття “центр тяжкості” до певної місцевості або регіону на стратегічному рівні. Зазначимо лише, що він є джерелом моральної та фізичної могутності, сили та опору – того, що Клаузевіц називав “зосередження всієї могутності та руху, від якого залежить все… точка, на яку має бути спрямована вся наша енергія” [1] . Припустимо, ЗС України досягли повного успіху в кампанії 2023 року і опанували півострів Криму.
Вкрай позитивне політичне та інформаційне значення такого стратегічного успіху важко переоцінити. Натомість по-іншому можна оцінювати військове значення такої перемоги. Росія втрачає основу для Чорноморського флоту, аеродромну мережу, значну кількість запасів матеріальних засобів і, найімовірніше, значну кількість особового складу та техніки. У той же час ніщо не може суттєво перешкодити болючому, але цілком реальному перебазуванню Чорноморського флоту на військово-морську базу Новоросійська на східному узбережжі Чорного моря і військову присутність агресора в регіоні буде збережено разом із загрозою ракетних ударів. Подібне можна припустити і для використання російською авіацією, наприклад, аеродромів Приморсько-Ахтарськ та Єйськ. Втрата значної кількості запасів матеріальних засобів для ЗС Росії матиме лише тимчасовий ефект. Втрати в особовому складі та техніці щонайменше в плані чисельності росіяни згодом можуть компенсувати.
Підсумовуючи сказане та обговорюючи вже подальші перспективи, після 2023 року можна говорити лише про новий етап протистояння. Звичайно, з іншими вихідними даними та перспективами, але знову ж таки – конфлікт, втрати життя, витрати ресурсів і до кінця не визначений кінцевий результат.
Пропонується дещо інший підхід до визначення центру тяжкості російських сил та самої сутності цієї війни.
ДИСПРОПОРЦІЯ У МОЖЛИВОСТЯХ УКРАЇНИ І РФ: ЯК ЇЇ НІВЕЛЮВАТИ?
Головною особливістю військового протистояння з ЗС Росії є навіть не суттєва відмінність у чисельності сил і засобів сторін на користь росіян, і навіть не значні просторові показники стратегічної операції проти України. Визначальною є вирішальна диспропорція у можливостях.
Найбільш показовим її втіленням є різниця у граничній досяжності засобів ураження. Якщо для ЗС Росії вона становить до 2000 км з урахуванням дальності польоту крилатих ракет повітряного базування [2] , то для ЗС України фактично обмежена 100 км дальністю польоту ракет і глибини розташування стартових позицій застарілих ОТРК [3] . Таким чином, з початку широкомасштабної агресії досяжність засобів поразки Збройних Сил України майже в 20 разів менша, ніж у противника. супротивника. Тоді як противник здатний безкарно завдавати точкові удари по цілям на всю глибину території країни.
Саме це має розглядатися як центр тяжкості ЗС Росії з військової точки зору. Поки таке становище зберігатиметься, ця війна може тривати роки.
Як цьому допомогти?
Звичайно, неможливо одночасно позбавити супротивника такої суттєвої переваги. Враховуючи чисельність та наявність ресурсів у розпорядженні ЗС Росії, викликає сумнів сама можливість усунути його повністю. Але цілком можливо протиставити противнику свою можливість діяти так і на таку дальність.
Йдеться, звичайно, про поставки партнерами України для ЗСУ систем озброєння або певних найменувань боєприпасів з відповідною дальністю дії. Маються на увазі не тільки і не так певні назви, такі як, наприклад, ракета MGM-140B ATACMS Block 1A для РСЗВ Himars. Має бути застосовано комплексний підхід до переоснащення артилерії, ракетних військ, тактичної авіації та Військово-морських сил ЗС України та інших складових їх могутності. Обговорення слід вести про створення або нарощування можливостей, а не лише про кількість озброєння та обладнання для бригад, які плануються до переоснащення.
Тільки в цьому випадку можна обговорювати вплив на реальний центр тяжкості Росії у цій війні. Він полягає у її “віддаленому” – у розумінні більшості росіян – характері. Завдяки цій віддаленості громадяни Росії не так болісно сприймають втрати, невдачі, а головне – ціну цієї війни у всіх її сенсах. Переконливим прикладом правильності такого підходу цього року є успішні зусилля ЗС України щодо фізичного перенесення бойових дій на тимчасово окуповану територію АР Крим. Йдеться про серію успішних ракетних ударів по кримських авіабазах противника, насамперед – по аеродрому Сакі [4] . Завдання ЗС України на 2023 рік – зробити для росіян та на інших окупованих територіях ці відчуття гострішими, природнішими та цілком відчутними, незважаючи на значну відстань до цілей.
Чи слід порушити питання ще ширше і запитати себе: що є джерелом впевненості, готовності, а головне – необхідності для керівництва Росії та російського суспільства підтримувати війну проти України та щиро вірити у правильність її завершення?
Крім загальновідомих для цього підстав, таких як прагнення до щонайменше регіонального лідерства, різного роду “вставання з колін” та відверто імперських зазіхань, настільки прийнятних для пересічного росіянина, є й суто практичним. Воно відноситься саме до принципів застосування військової сили ЗС Росії. Виражено воно в агресивному стилі війни на знищення проти держави, яка з огляду на рівень оснащення його збройних сил не може адекватно діяти проти російських військ у відповідь. Простіше кажучи, справа саме в безкарності, що забезпечується фізичною віддаленістю. У цьому полягає дійсний центр тяжкості противника. І ми не маємо права залишати його без належної уваги.
Картина може кардинально змінитись при плануванні та правильній роботі з країнами-партнерами України. Комплексне, з належним перспективним баченням, оснащення та переоснащення ЗС України системами озброєння відповідної дальності дії мають стати тим самим омріяним гейм-чейнджером. Тільки за умови вирівнювання балансу за досяжністю засобів ураження і, таким чином, розхитування зазначеного центру тяжкості противника можна говорити про перелом у ході війни.
Очевидно, що оперативні та стратегічні перспективи на 2023 рік для України у разі отримання відповідних коштів виглядатимуть зовсім інакше, ніж сьогодні. Наявність навіть самої небезпеки використання ЗС України засобів поразки відповідної досяжності буде змушувати Росії по-іншому розглядати і природу, і перебіг, і результат нашого протистояння.
Втім, одержання відповідних систем озброєння від партнерів може розглядатися Україною лише як рішення перехідного періоду. З перших днів широкомасштабної агресії Росії для української сторони гостро постає проблема відновлення та налагодження власного проектування та виробництва зразків високотехнологічного озброєння. І тактико-технічні вимоги до таких зразків мають включати відповідні параметри, зокрема щодо дальності застосування. Безумовно, національні зусилля України у цьому напрямі відкривають безмежні можливості міжнародного військово-технічного співробітництва з країнами-партнерами.
ОСНОВА УКРАЇНСЬКОГО ОПОРУ – ЗНАЧНА ВІЙСЬКОВО-ТЕХНІЧНА ДОПОМОГА ПАРТНЕРІВ
Розглядаючи перспективи співпраці з партнерами з постачання Україні озброєння, доцільно розглянути два суттєві чинники, які вже від самого початку агресії мають великий вплив на ухвалення відповідних рішень, терміни та обсяги надходжень.
Перший – помилкове уявлення про масштаби російсько-української війни. Незважаючи на достатню кількість широкодоступної інформації, сучасному поколінню, світу та європейцям насамперед важко уявити собі в реальності бойові дії у стилі Другої світової війни. Лінія зіткнення довжиною в тисячі кілометрів, десятки тисяч одиниць військової техніки, понад мільйон осіб, які прямо чи опосередковано беруть участь у цій війні зі зброєю в руках. Сирени повітряної тривоги та ракетно-бомбові удари по цивільних містах, біженці та військовополонені, форсування річок та спроби танкових проривів – все це для абсолютної більшості людей у світі залишається лише примарною реальністю світових воєн минулого століття.
Водночас для народу та ЗС України все перераховане вже стало невід’ємною складовою повсякденного життя. Щодо залучення особового складу та техніки протистояння України російська агресія вже перевищила окремі показники бойових дій на її території під час Другої світової війни. Розгортання ефективного опору більш ніж 300-тисячного угруповання ЗС Росії зажадало мобілізації у ЗС України сотень тисяч осіб та оснащення їх десятками тисяч зразків військової техніки. А щоденні витрати боєприпасів ЗС України, наприклад, артилерійських снарядів у розрахунку на одну гармату, в середньому втричі перевищують показники Королівської артилерії Британської армії за часів Першої світової війни. З урахуванням тривалості війни та перспектив на кампанію 2023 року навряд чи ці показники зменшуватимуться.
Відбиття Україною агресії з боку супердержави вимагає і ще довго вимагатиме значних матеріальних ресурсів та грошових витрат. 2023 року матеріальною основою українського опору має залишатися значна за обсягами військово-технічна допомога країн-партнерів. Адже незважаючи на власні втрати від економічних санкцій, залежність від російських енергоносіїв та окремі спроби умиротворення Росії, світова історія не вибачить жодній країні світу потурання кривавому хижакові, який тільки п’яніє від нової крові.
Другим чинником є пряма загроза застосування за певних обставин ЗС Росії тактичної ядерної зброї. Бойові дії на території України вже продемонстрували, наскільки РФ нехтує питаннями світової ядерної безпеки навіть у війні із застосуванням звичайних засобів [5] . Так, з липня 2022 року на території Запорізької АЕС російські війська облаштували військову базу, розмістивши важку артилерію, зокрема реактивні системи залпового вогню БМ-30 Смерч [6] .
Важко уявити, що навіть ядерні удари дозволять Росії зламати волю України до опору. Але не можна ігнорувати загрозу для всієї Європи. Не можна також повністю виключати вірогідність прямого втягування провідних країн світу в “обмежений” ядерний конфлікт, за яким безпосередньо проглядається перспектива Третьої світової війни.
Знову вимушено, але конче необхідно, повернутися до джерела російської впевненості, а саме – до безкарності. Будь-які спроби практичних кроків щодо застосування тактичної ядерної зброї мають бути припинені з використанням всього арсеналу коштів, які є у розпорядженні країн світу. Адже починаючи з цього моменту РФ вже стане не лише загрозою мирному співіснуванню України, інших її сусідів та низки європейських країн, а й державою-терористом воістину світового масштабу.
На наш погляд, саме з урахуванням такої складної та неоднозначної комбінації факторів мають розглядатися перспективи військової кампанії 2023 року. Тільки їхній повний та комплексний облік дозволить створити передумови для заподіяння Україною поразки збройним силам країни-агресора та припинення руйнівної війни всередині Європи.
Валерій Залужний, Головнокомандувач Збройних Сил України, член Ради національної безпеки та оборони України, генерал
Михайло Забродський, перший заступник Голови Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки, оборони та розвідки, генерал-лейтенант
Укрінформ
