Ізраїль – це успішна держава в західній Азії, що розташована на південно-східному березі Середземного моря та північному березі Червоного моря. Незважаючи на неродючі землі, малу територію та невелику кількість населення, обсяг ВВП держави за 2015 рік становив майже 300 млрд доларів США, а це приблизно 36 тис. доларів США на особу. Сьогодні у списку країн за індексом розвитку людського потенціалу перебуває на 18-му місці в світі. І це все, нагадаю, на неродючому клаптику землі на Близькому сході.
Проте так було не завжди. До 1948-го року такої держави як Ізраїль не існувало зовсім. Справа в тому, що ця країна межує з Ліваном, Сирією, Йорданією, Палестиною, Сектором Гази та Єгиптом. Утворився Ізраїль на частинах територій сусідніх держав внаслідок відповідної резолюції ООН, що, ясна річ, не могло подобатись цим державам. Окрім того, усі сусіди Ізраїлю – арабські держави у той час, як в єврейській країні 76,4% громадян сповідують Юдаїзм. Як наслідок, Ізраїлю довелось пройти крізь горнило війн та боротьби за своє існування, а кожна держава зі спільними кордонами просто таки мріяла про знищення такої країни в принципі. Але про все за порядком.
Історична довідка:
29 листопада 1947 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію № 181 про припинення британського мандату і розподіл Палестини на дві держави. 14 травня 1948 року ВСО та лідери єврейської спільноти Палестині проголосили створення Держави Ізраїль згідно з резолюцією Генеральної асамблеї.
14 травня 1948 року офіційно проголошено про створення держави Ізраїль, а вже наступного дня армії 5 арабських держав атакували ізраїльтян – почалася Перша арабо-ізраїльська війна 1948-49 років, результатом якої стали 6,7 тис. км² території Палестинської арабської держави, які відійшли на користь Ізраїлю. 1949 року ізраїльська армія захопила південний Негев, 1951 року — північ Синайського півострова, 1955 року провела кілька військових рейдів проти Сирії.
За підтримки Франції та Великої Британії 1956-57 років Ізраїль захопив Синайський півострів до Суецького каналу та Сектору Гази. У 1965—66 вторглися до Західного берега річки Йордан. Внаслідок шестиденної війни 1967 року Ізраїль захопив Західний берег річки Йордан та знову єгипетський Синайський півострів. 1969 року в зоні Суецького каналу відбулася війна на виснаження, 1970 року Ізраїль напав на Єгипет.
У 1973-74 роках відбулася Друга арабо-ізраїльська війна. 1978 року ізраїльська армія вторглася до південного Лівану. У серпні 1980 року об’єднань Єрусалим проголошено столицею Ізраїлю, але світова спільнота не визнала це, всі посольства досі знаходяться у Тель-Авіві. У 1981 та 1982 роках ізраїльська армія знову напала на Ліван (Перша ліванська війна), війська з якого були виведені у 2000-му році.
Під час Війни в Перській затоці 1990 року Ізраїль піддався нападові з боку Іраку. Перші прямі переговори між Ізраїлем і Палестиною відбулися у 1992-му та 1993-му році. Наступного року був підписаний мирний договір із Йорданією. 2006 року відбулася Друга ліванська війна.
6 грудня 2017 року Президент США Дональд Трамп офіційно визнав Єрусалим столицею Ізраїлю. Внаслідок рішення Трампа, США перенесли своє посольство з Тель-Авіва до Єрусалиму 14 травня 2018 року
Отже, як ми бачимо, із самого початку незалежності Ізраїлю, ця країна боролась за неї. Війни, сутички, атаки і пролита кров – це те, крізь що довелось пройти ізраїльтянам заради здобуття власної держави. Як результат – успішна сучасна держава з височенним рівнем ВВП на душу населення, куди мріють потрапити емігранти.
Схожа ситуація і в України, але триває вона набагато довше. Як тільки Росія, яку заснували нащадки Київських князів, стала на ноги, вона відразу ж захотіла захопити територію сучасної України. Спочатку воювали князі, потім російські царі проти наших козаків, а згодом «червоний» терор був спрямований проти УПА, дисидентів, культурних діячів та навіть цивільного населення України. Яскравим прикладом «нерозбірливості» СРСР може служити голодомор 1932-1933 років, який є класичним геноцидом проти української нації.
Новим етапом цього протистояння стала російсько-українська війна, яку Володимир Путін розв’язав у 2014-му році. Після агресивного початку та років «замороженого» конфлікту, сьогодні, у 2022-му році, ми маємо новий етап ескалації війни. Тому навіть тепер Україні доводиться відбиватись від нападів сусіда, який досі плекає свої нездорові імперські амбіції.
Ще однією спільною рисою є географія протистоянь. На країну євреїв нападали сусіди з усіх боків, а наш ворог хоч нібито єдиний, але він має своїх сателітів на наших кордонах з трьох сторін. Як Білорусь, так і Угорщина чи Придністров’я – кожна з цих країн чи невизнаних формувань є потенційно небезпечною для нас.
Про відстоювання власної незалежності Ізраїлем та Україною, паралелі та відмінності ситуацій обох країн та чи зможемо ми використати «ізраїльський сценарій», аби захиститись від зазіхань Путіна?
Про це ІА «ПІКА» розповів керівник Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова Олег Баган.
- Чи можна порівняти ситуацію України та Ізраїлю з огляду на історію?
Зрозуміло, що зараз, в умовах війни на Донбасі і глобального протистояння з Росією, ситуація в Україні стала подібною до давнішого становища держави Ізраїль. Від 1948 р., коли була створена ця держава, вона перебувала в постійному протистоянні, часто збройному, з арабським світом, передусім із Сирією, Йорданією та Єгиптом, а також із палестинським рухом. Тобто, тими арабами, які живуть в межах держави Ізраїль і продовжують свою боротьбу за цілковиту суверенність Палестини (зараз вона має автономію в складі Ізраїлю). Окрім того, антиізраїльську політичну боротьбу підтримували різні мусульманські країни – від Лівії до Ірану.
Ізраїльський народ пройнятий дуже сильною формою націоналізму – сакралізованого націоналізму (на основі Біблії)
За цей довгий історичний період ізраїльтяни навчилися високої громадянської дисципліни, загартували національний характер, виховали собі мілітаристську свідомість. І це перше, що кардинально відрізняє ізраїльтян від українців. Ми ще є занадто хаотизованим суспільством, маємо слабкий характер, ще дуже залежимо від пацифістських, малоросійських стереотипів, які плекалися в Україні століттями. Окрім того ізраїльський народ пройнятий, як жоден інший народ світу, дуже сильною формою націоналізму – сакралізованого націоналізму (на основі Біблії).
Ми в Україні не маємо такого «спаяного», мобільного та системного суспільства, як в Ізраїлі. Адже, довго живучи в діаспорі, особливо серед європейських народів, євреї навчилися від них того, що таке державницька свідомість, в чому сила націоналізму, за якими законами мають діяти нації, аби зберігати високий рівень громадянської принциповості й твердості. Цей досвід вони у ХХ ст. перенесли в Ізраїль. Визначними теоретиками єврейського націоналізму були ідеологи сіонізму Теодор Ґерцль, Володимир (Зєєв) Жаботинський, Давид Бен Ґуріон.
До слова, сіонізм, як націоналістична ідеологія, є офіційною основою сучасної ізраїльської держави. Це в країнах Заходу, сьогодні доглибинно лібералізованих, націоналізм вважається чимось «поганим», «загрозою», чимось «тоталітарним» тощо. Євреї ж спокійно переконані, що тільки націоналізм може витворювати життєдайну основу в бутті суспільства, виховувати справжніх патріотів і жертовних героїв сучасності. Так, в Ізраїлі є різні партії – ліві, центристські, праві, – та щодо головних завдань держави Ізраїль, щодо способів і цілей розвитку ізраїльської нації, її культури, форм збереження єврейської етнічності – ці всі партії мають повну згоду і вона націоналістична.
Такого консенсусу, зрозуміло, в Україні немає. І в цьому наша слабкість. Наприклад, такі вищі національні цінності, як геополітичне зміцнення Ізраїлю, утвердження івриту як єдиної державної мови, сприяння єврейській культурі, захист всіх етнічних євреїв і громадян Ізраїлю, знаходять в Ізраїлі повну підтримку й навіть не обговорюються. У нас, навпаки, можуть дискутуватися.
- Як поводився Ізраїль у важкі періоди історії?
Там все в суспільстві було підпорядковане одній меті – перемозі. Перемозі у всіх десяти війнах з арабами – від 1948-го до 2006-го року, які вів Ізраїль. Це приблизна цифра, бо військові протистояння без оголошення війни тривали в Ізраїлі й довкола Ізраїлю майже безнастанно. І, власне, така ситуація сприяла великому почуттю націоналізму єврейського народу.
У такій ситуації єдиним успішним виходом і способом виживання може бути стратегія повної мілітаризації українського суспільства
З трьох боків – з півночі, сходу й півдня – Ізраїль був оточений ворожими державами. Зараз і Україна опинилася в подібному становищі: російські військові сили «наїжачилися» зі сходу, півдня (Чорне море і Придністров’я) і півночі (Білорусь). Тож наші позиції в аспекті геополітичного протистояння стали майже ідентичними. У такій ситуації єдиним успішним виходом і способом виживання може бути стратегія повної мілітаризації українського суспільства, тобто таке облаштування державної системи, економіки, освіти й пропаганди, щоб всі напрямки цих головних сфер країни працювали на розвиток військово-безпекової системи, як це є в Ізраїлі.
- А хто є союзниками обидвох країн?
Ізраїль, в основному, має одного союзника, але дуже великого і сильного – США. Окрім того, за Ізраїлем стоїть і весь колективний Захід. Це колосальний політичний і військовий ресурс. США, де є дуже потужне єврейське лобі, вступляться за Ізраїль в будь-якій ситуації, будуть відкрито воювати за єврейські інтереси в будь-якому разі. Захід буде в усьому чи майже в усьому підтримувати Ізраїль.
В України таких надійних і сильних союзників нема. Правда, в останні роки українській дипломатії вдалося налагодити широкі й щирі стосунки з головними державами Заходу, передусім із США і Великою Британією. Вельми здивувала Британія від часу прем’єрства Бориса Джонсона. Пам’ятаю, як відразу після виходу Великої Британії з Європейського Союзу, коли всі переживали через це, я в спеціальній статті доводив, що такий крок не є катастрофою, що це відкриває для Британії простір для нового геополітичного маневру. Тоді я, зрозуміло, не знав про плани британських політиків вищого рангу, які трималися ще в таємниці, про концепцію «глобальна Британія», яка передбачає вихід цієї держави на планетарний рівень впливів. Однак я передбачив, що будь-яка активність Великої Британії буде на користь Україні. І це сьогодні підтвердилось. Принциповість і геополітичний розмах Б. Джонсона перевершили всі наші сподівання, і тепер Лондон є найближчим союзником України в Європі поряд із Польщею і Литвою. Тодішні мої роздуми ґрунтувалися на тому, що Німеччина і Франція, як провідники ЄС, завжди хитро й таємно блокуватимуть всі геополітичні процеси на посилення позиції України, щоб, мовляв, не «дратувати» Росію. Тому об’єктивно потрібними є нові міжнародні ініціативи в просторі Європи. Тепер така ініціатива з’явилася: трикутник «Велика Британія – Польща – Україна» важить багато, але ще не є вирішальним.
Вирішальним геополітичним маневром для України може стати її кардинальне зміцнення на Чорному морі
Вирішальним геополітичним маневром для України може стати її кардинальне зміцнення на Чорному морі. Тому в цьому напрямку надважливим є розвиток союзницьких стосунків із Туреччиною і Румунією. Над цим посилено має працювати наша дипломатія. «Відірвати» Туреччину від Росії дуже важко: їх притягують економічні, торгівельні, геополітичні зв’язки. Водночас Туреччина є глобальним лідером на материку Євразія, оскільки вона впливає на цілу велику систему держав і народів тюркомовного світу – від Північного Кавказу, де проживають тюркомовні балкарці та кумики, до китайського Синьцзяну, де проживає кілька мільйонів тюрків-уйгурів. Сьогодні вона розбудовує організацію ТЮРКСОЙ, яка консолідує ці тюркські народи. Паралельно Анкара через свій економічний і військовий потенціал поступово перетворюється на вирішального гравця в регіоні Східного Середземномор’я. Зрозумілими є й її інтереси на Чорному морі. У такому геополітичному форматі Туреччина є для нас найбажанішим стратегічним партнером, через політику якого Київ зможе зрушувати глобальні політичні тенденції в просторі цілої Євразії. І позиція України є важливою для Туреччини, оскільки тільки наша держава може суттєво визначати стабільність макрорегіону Чорномор’я. Анкара – це сильний гравець зі своїми «ставками» і саме її треба нам щонайактивніше включати в міжнародні процеси, які відбуваються між Каспієм і Балканами.
Щодо Румунії, то тут треба зрозуміти, що геополітично це сьогодні ключова держава Балканського півострова. І через її достатньо велику територію, і через велику берегову лінію на Чорному морі, і через її національні інтереси, які виключають надмірні впливи в цьому макрорегіоні Росії як імперії. Нині це один з найважливіших і найнадійніших союзників США і НАТО. Тому зараз українській дипломатії треба докласти найбільше зусиль до залучення Румунії у сферу української позитивної геополітики. Румунія має стати нашим найближчим партнером при розв’язанні всіх можливих міжнародних проблем. Наразі так не є.
Фактор Румунії є важливим і в аспекті Угорщини. В останні роки ми спостерігали, як ця демократична, проєвропейська країна почала перетворюватися на агресивну, цинічну, іноді брутальну державу з шовіністичною риторикою, як вона почала підігравати імперській та авторитарній політиці Кремля, «бити в спину» Україні різними дипломатичними і політичними заявами та кроками, наприклад, блокуючи наші контакти із ЄС і НАТО. Саме з Румунією Угорщина має наймасштабніше протистояння історичного та ідеологічного змісту: румунська Трансильванія, а це 1/3 території Румунії, історично перебувала в складі угорської держави протягом багатьох століть, там живе велика угорська діаспора-меншина, угорські політичні еліти розглядають великі терени Трансильванії які свій органічний етнічний простір. Так само вони думають і про українське Закарпаття. Тож сьогодні Києву і Бухаресту вартувало б об’єднати зусилля в справі «нейтралізації» агресивної політики Угорщини, збалансувати так міжнародні сили й тенденції в Карпатському регіоні, щоб запобігти деструктивним діям Будапешта, ізолювати його як антиєвропейську силу. Тут потрібен новий формат консолідації країн Середньої Європи, за допомогою якого вдалося б тиснути на Угорщину. Над цією проблемою мала б попрацювати українська дипломатія.
- Які головні фактори успіху Ізраїлю в обороні держави?
Передусім вони ідейні і моральні: націоналізм як ідеологія і консолідована, дисциплінована нація. Другий фактор – підтримка великих союзників – США і ЄС, – які допомагають не тільки військово, а й технологічно (Ізраїль постійно запозичує всі найпередовіші інновації західних держав). І третій фактор – в Ізраїлі створена модернізована, розумно структурована й «до зубів» озброєна армія.
- Чи зможе Україна повторити ізраїльський досвід захисту країни?
Ні. Бо в нашої нації немає такого рівня націоналізму й моральної витривалості, нема таких великих союзників, відданих до кінця, нема громадянської сили волі створити максимально ефективну армію. Але частково ми можемо використати досвід Ізраїлю. І для цього вже зараз треба посилати цілі делегації спеціалістів з різних галузей – державного управління, пропаганди, військових, технологів, – щоб вони вивчали ізраїльські практики і могли їх застосовувати в Україні.
Роман Гурський, ІА «ПІКА»
