Поки українська влада розмірковує, які ще поступки слід зробити нацменшинам колишніх колонізаторів, деякі з цих меншин вже створили на українській території власні неоколонії, які лише формально існують в українському адміністративному просторі.
Українофобські бантустани
Нещодавнє скандальне відео із Закарпаття, на якому депутати Сюртівської ОТГ, що 12 км від Ужгорода, під час складання присяги, заспівали угорською мовою гімн Угорщини, оголило серйозну геополітичну проблему з сепаратистським відтінком, якої в нашій країні, багато хто раніше не хотів помічати. Попри всі розмови, про те, що угорці українського Закарпаття поважають територіальну цілісність та суверенітет України, виявилося, що депутати місцевого органу влади в Україні, вже не криючись, у стінах українських держустанов, вшановують символи та співають гімн іншої держави.
Хоча, для тверезо мислячих українців, вже давно не секрет, що націонал-шовіністичні сили в Будапешті та їхня закарпатська резидентура розгорнули активну фазу підготовки до федералізації Закарпаття, спираючись на підготовані територіальні плацдарми. В окремих районах та ОТГ сформувалися цілі осередки угорського сепаратизму, де українська влада сприймається місцевою меншиною лише номінально.
І навіть скандальне відео з депутатської присяги, зняте, між іншим, у День гідності та свободи України 21-го листопада, яке вже закликали перевірити в СБУ, стало причиною нападок на … українську владу. Зокрема, одіозний закарпатський політик, який значною мірою доклався до дискредитації президента Віктора Ющенка, Віктор Балога, назвав це відео “провокацією спецслужб проти угорської меншини Закарпаття, злочином проти інтересів держави та загрозою злагоді та спокою в області”. “Десятки разів говорив, що на Закарпатті немає сепаратизму, а угорська національна меншина – невіддільна частина нашого суспільства. Владі нарешті потрібно перестати лякати країну міфічним угорським сепаратизмом та штучно розхитувати ситуацію в області. Такі дії влади однозначно матимуть негативні наслідки для відносин двох країн та можуть зіпсувати наші стосунки з Європейським Союзом” – наголошує політик, за часів повновладдя якого, на Закарпатті з’явилася штучна проблема так званого “русинського” сепаратизму. А сьогодні, вочевидь, не проти скористатися й угорською картою, для повернення свого політичного впливу. Показово, що політичним елітам в Будапешті, подібні “помічники” на Закарпатті неабияк корисні з точки зору стратегії відновлення “Великої Угорщини”, і до того ж – зовсім недорого обходяться.
Латентна окупація
Не маючи змоги повернути втрачені українські землі, колишні колонізатори вже багато років поспіль використовують політику м’якої сили (soft power), яка полягає у створенні національних анклавів на території України, а ключовою рисою цієї стратегії повзучого сепаратизму стала, насамперед, концепція інформаційного сепаратизму.
В сучасних демократичних умовах інформаційної епохи виявилося можливим не захоплювати відразу контроль над бажаною територією, але, натомість, створити в окремих частинах країни-об’єкта агресії ефект іноземної присутності, яка, де-факто, не відрізняється від прямого правління іноземної адміністрації. Суть такої стратегії полягає у відмежуванні своїх співвітчизників від українського інформаційного простору та формуванні мережі власних релігійних громад, навчальних закладів та робочих колективів, в якій національна меншина, навіть живучи в Україні, не відчуватиме себе причетною до української держави.
Вже багато років таку стратегію щодо сусідніх країн, та зокрема, щодо України, сповідує Угорщина, на чолі з радикальним націонал-реваншистом Віктором Орбаном. Будучи колись стипендіатом ліберального фонду Джорджа Сороса, Орбан невдовзі перейшов на націонал-шовіністичні позиції й почав таврувати лібералів, від яких колись сам же й одержував гроші.
Сповідуючи реваншистські настрої повернення втрачених територій, угорські націонал-радикали налаштовані повернути 45 % колишньої Австро-Угорщини, втрачених за умовами Тріанонського мирного договору 1920-го року. А саме: землі Трансільванії, зокрема Секейського краю в Румунії, Воєводину в Сербії, половину Словаччини, декілька прикордонних районів Австрії, Словенії та Хорватії і українське Закарпаття. Не полишаючи спроб створення в сусідніх державах окремих угорських територіальних одиниць і, навіть, незаконних територіальних формувань, угорські реваншистські сили, за підтримки влади, активно працюють над стратегією “латентної анексії”.
Слідуючи гаслу Орбана, за яким “нація кордонів не має”, в Будапешті почали перебирати інформаційний та економічний контроль над прикордонними землями сусідніх держав. За словами української публіцистки Галини Кавун, Будапешт купував ЗМІ й видавництва, щоб працювати з угорськими етнічними громадами. Угорський уряд фінансував спортивні клуби, школи й церкви у громадах, які живуть поблизу угорського кордону. В результаті, деякі угорські громади фактично відокремлені від країн, в яких вони живуть, покладаючись повністю на ЗМІ й культурні інституції, імпортовані з Угорщини.
Відвідавши Берегівський та деякі інші райони українського Закарпаття, можна пересвідчитися, що багато місцевих угорців, за три десятиліття української незалежності, навіть не навчилися розуміти української мови. Вони дивляться лише угорське телебачення, читають лише угорську пресу та ходять в угорські церкви і школи в Україні. Працюють на місцевих підприємствах сформованих з угорців, або ж з угорським паспортом їдуть на роботу до сусідньої Угорщини. Вони давно живуть в угорському інформаційному та соціально-економічному просторі, в якому український державний кордон вважається якоюсь незручною перешкодою посеред “їхніх” земель. Фактично, деякі регіони Закарпаття лише номінально є українськими, а самі угорські мешканці цих земель давно не вважають їх Україною.
Угорська ж влада та “громадські ініціативи” виділяють на відмежування угорськомовних громадян України від будь-яких українських впливів десятки мільйонів доларів, які нерідко беруться з європейської фінансової допомоги Угорщині. В період з 2011 по 2018 роки угорським Фондом ім. Бетлена Габора було профінансовано закарпатських угорців на понад 55 млн доларів. З них понад 27 млн доларів, було перераховано на Закарпатський угорський інститут ім. Ференца Ракоці ІІ (місто Берегово). Ще 5 млн доларів США було перераховано Товариству угорської культури Закарпаття (KMKSZ).
А благодійний фонд “Центр економічного розвитку Закарпаття “Еде Еган”, який фінансує уряд Угорщини, спрямував на “співвітчизників закордоном” близько 100 мільйонів євро. “Допомогою” цього фонду охоплено понад 20 тисяч мешканців Закарпаття. Зокрема, близько тисячі підприємцям була надана допомога на суму до 10 тисяч євро. І власники фонду не забувають підкреслювати, що фінансова допомога надається виключно угорськомовним мешканцям регіону.
Угорщина фінансує ремонти доріг в угорських селах Закарпаття, курси з вивчення угорської мови, школи, медичні заклади, а з літа 2016 року виділила 160 мільйонів євро на розбудову місцевого бізнесу в прикордонних районах. Під кінець року, на католицьке Різдво, закарпатці, які мають угорські паспорти, отримують подарунковий конверт з кількома сотнями євро. Крім того, в конвертах отримують додатковий презент до зарплати вчителі шкіл та лікарі з прикордонних населених пунктів області. А учні “угорських” шкіл Закарпаття щорічно отримують допомогу від Угорщини у розмірі 7-8 тисяч гривень “на придбання шкільного приладдя”. Де факто, угорські організації “скуповують” лояльність українських угорців, не забуваючи їм нагадувати, що Україна гроші на Закарпатті нікому не роздає. Такі етнічні територіальні громади нагадують південноафриканські бантустани, які стали справжніми резерваціями чорношкірого населення з власним автономним статусом.
Така турбота про співвітчизників за кошти ЄС не минається для угорського прем’єра Орбана без вдячності. Орбан визнає, що завдячує здобуттям влади насамперед етнічним угорцям за кордоном, яким спеціально дозволили голосувати на виборах, маючи в кишені паспорт іншої держави. Тож спекулювання на ідеї автономії та радикалізація закордонних угорців вже стали формулою успіху для угорських правлячих політиків.
Стратегія повзучої анексії
Латентний інформаційний сепаратизм угорських структур дуже нагадує тактику Москви щодо країн так званого “близького зарубіжжя”. РФ також давно пропагує “зв’язок з батьківщиною” для росіян закордоном, створюючи в країнах Балтії, Україні, Грузії і навіть в Німеччині телеканали, медіа та бізнес-інфраструктуру для “своїх”.
Головним завданням такої російської гуманітарної павутини є недопущення асиміляції закордонних росіян та їх постійне утримування в російському інформаційному просторі. Частина етнічних росіян в Україні принципово дивиться лише російське ТВ по супутнику і лише російські новини та Інтернет-сайти. Зрештою, для багатьох росіян та російськомовних перебувати в російськомовному просторі в Україні не є великою проблемою, адже російська мова і далі продовжує домінувати в українських медіа, бізнесі, в ефірах телеканалів у прайм-тайм.
Українське де-факто, цілеспрямовано видавлюють з України, формуючи іноземні інформаційно-культурні анклави, в яких української мови місцеві мешканці навіть не розуміють, хоч і давно мають паспорт з тризубом. Десятиліттями така політика втілювалася в Криму та на Донбасі, що, зрештою, і призвело до кровопролиття на землях, де викорінювали все українське. Проте, цього виявилося замало. На черзі постали Болгарський район на Одещині, окремий “угорський район” на Закарпатті, а на Буковині вже й румуни починають слідувати принципу “падаючого – підштовхни”.
Сусіди та, за сумісництвом – колишні колонізатори, ніяк не полишають спроб увірвати шматки українських земель під виглядом повзучої анексії, яка може перейти у відкриту фазу, коли Україна знову захитається, як це було у період революційного міжвладдя в лютому 2014-го року. Україна ж, чомусь, продовжує сповідувати тактику “не помічати проблеми, не псувати відносини з сусідами і не піддаватися на провокації” – ту ж саму, що й в Криму та на Донбасі до 2014-го.
Ігор Пономаренко, політолог
