Київська Русь — це середньовічна монархічна держава, столиця якої була в українському місті Київ. Ця держава існувала у IX—XIII століттях і в часи найбільшої могутності простягалася від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні та від верхів’їв Вісли на заході до середньої Волги на сході. Тобто, як зрозуміло із географічного розташування та столиці, на теренах сучасної України. Відтак, зрозуміло, саме Україна є правонаступницею Київської Русі.
Проте наш північно-східний сусід, як завжди, має на це власну маніпулятивну і сфабриковану думку. Війна проти Росії триває вже 8-й рік, але точиться не лише на наших східних кордонах. Інформаційна війна та боротьба за історію – це також елементи цього протистояння. Раз-по-раз у російських ЗМІ «розганяють» думки, що то борщ – це «ісконно руская» страва, то українські народні пісні належать московитам. Не оминула така доля і Київську Русь, яку, до речі, в РФ називають «Володимирівською». Ні для кого не секрет, що росіяни соромляться свого угро-фінського походження, яке згодом генетично перемішалось із монголами. Саме тому вони готові на все – навіть переписувати історію – для того, щоб віднайти у собі «європейськість».
Мабуть саме це і стало причиною нещодавньої резонансної заяви Олексія Арестовича. Так, Спікер української делегації в ТКГ по Донбасу заявив, що Україну потрібно перейменувати на Русь-Україну задля того, аби відняти у Росії право на історію і спадщину Київської Русі.
Така неоднозначна заява, м’яко кажучи, не останньої людини в державі неабияк сколихнула суспільство. Хтось погоджується із такою думкою, адже це дійсно на весь світ заявить про наші небезпідставні претензії на спадщину Київської Русі. Це, на їхню думку, завдасть потужного удару по Росії в плані війни за історію. Інші ж прихильники думки, що нічого змінювати не треба, оскільки це дорого та дуже складно. Як приклад такі люди наводять декомунізацію, де після перейменування міст мешканцям довелось вносити зміни у всі свої документи. А тут, нагадаю, йдеться про цілу країну.
То чи були схожі приклади зміни назви цілої держави в історії, наскільки це затратно і чи варто нам перейменувати Україну, додавши до неї слово «Русь»?
Про це журналісту ІА «ПІКА» розповіли директор науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова Олег Баган, архівіст та історик Ігор Кулик і громадський діяч та історик Роман Грицьків.
Чи були схожі прецеденти в історії та як це відбувалось?
Олег Баган:
Сама ідея перейменування держави в світовій історії не нова. Є кілька показових випадків, але вони мали різну мотивацію. Наприклад, найближчі до нас сусіди – румуни – історично називалися волохами. Це слово, очевидно, походить від назви великого кельтського племені вольків, які у ІІІ ст. до н. е. розселилися великими теренами від Південної Франції до Балкан, а епіцентром мали нинішню Баварію, потім територію на Дунаї. Вольки, як і всі кельти, переймали впливи потужної римської культури, тому германці цим словом називали всі латинізовані (романізовані) народи. Ця традиція перейшла до слов’ян та інших народів, які словом «волохи», «влахи» називали всі романізовані народи або їх «уламки», тобто невеликі стратуми (наприклад, на узбережжі Західних Балкан). У ХІХ ст. волохи, які мали напів суверенну державу Волощину (від 1820 р.), об’єднавшись із Молдовою, створили нову країну під назвою Румунія, тобто країна романців (потім до неї доєдналася волоська Трансильванія). Це надало країні маєстатичності, історичної глибини (вони виразніше почали усвідомлювати себе нащадками давніх римлян), створили програмно-суцільну ідентичність: всі, хто розмовляє мовою романського кореня і почувається нащадком давньої традиції, є румунами.
Інакший випадок ми маємо із Великою Британією: спочатку було королівство Англія, яке поступово завоювало сусідні Вельс (Валлію – по-старому), Ірландію і Шотландію. Коли Англія з розбудовою своєї океанічної імперії почала розхитуватися від напливу різних етнічних груп у її межах, різних ментальностей «перетравлених» народів, а ще до того постійно бунтували упокорені шотландці, то у 17 ст. була придумана ідеологічна формула Великої Британії: імперської, полікультурної країни, яка об’єднує всі народи острова Британія й островів навколо нього, виводить свої традиції ще з античних часів (назва «Британія» походить від імені великого кельтського народу бритів, найчисельнішого на острові, якого підкорили римляни). Це допомогло втягнути в загальноанглійську ідентичність мільйони недоасимільованих валлійців, шотландців та ірландців і зміцнило могутність та спаяність держави.
Ще яскравіший приклад – це перейменування держави Персія у 1935 р. на Іран, тобто країна аріїв (давня назва великого арійського народу, який у ІІ тис. до н. е. заселив територію нинішнього Ірану). Відзначу, що Персією цю країну називали впродовж тисячоліть (за назвою однієї розвинутої південно-західної провінції), тобто це було «ламання» дуже великої традиції. Нова назва була потрібна країні, бо вона насправді була багатоетнічною і складною в культурному значенні: тут проживали мільйони тюрків-азербайджанців, курдів, арабів, лурів, бахтіярів, талишів (нащадків давніх каспів, що дали назву Каспійському морю), белуджів та ін. Відтепер же всі вони мали відчути себе нащадками давнього народу і його ідеї, які колись зробили сильною цю країну. Потрібен був новий національний міф для країни як стимул її нового відродження і суспільно-культурного піднесення.
Є ще приклади з історії різних арабських народів, які обирали назви своїм новим державам за принципом поширених назв їхніх регіонів: Алжир, Туніс (замість спільної назви для всього регіону – Маґриб), Йорданія, Оман тощо. Їм важливо було «вирватися» із дуже суцільної загальноарабської ідентичності. Подібні приклади були і в латиноамериканських країнах, які в ході національно-визвольних війн ХІХ ст. об’єднувалися в певних просторах, визначених географічно й геополітично, і обирали штучні або територіальні назви своїм державам: Колумбія, Болівія, Еквадор тощо. Це допомагало їм розвинути свою національну ідентичність, виділитися із єдиного іспаномовного й іспанокультурного простору.
Ще більше прикладів є в Африці, де Родезія стала Зімбабве, Верхня Вольта – Буркіна-Фасо, Заїр – Республікою Конґо тощо. Так народи позбувалися імперських назв, поверталися до своїх етнічних чи географічних коренів.
А ось і свіжий приклад: півтора року тому парламент Нідерландів офіційно затвердив єдину назву для країни – Нідерланди, причому заборонив вживання старої паралельної назви «Голландія».
Ігор Кулик:
Очевидно, що в історії інших країн такі речі були. Проте цікавішою є історія України, де у залежності від того, яка формація очолювала державу, змінювалась і її назва. Можна пригадати події столітньої давності, Українську революцію 1917-1922 рр., де ми мали «Українську Народну Республіку», а коли гетьман Скоропадський прийшов до влади, то країна перейменувалась в «Українську Державу». Тобто, назви були різні. Проте, коли ми говоримо про УНР, Українську Державу чи Україну, то всі ці назви поєднує одне слово – Україна. Тому втручатись у нашу назву, на мою думку, абсолютно непотрібно.
Роман Грицьків:
Такий досвід в історії є, але переважно він негативний для людей, які проживають на цих територіях
Такі перейменування завжди залежали від подій, які відбувались перед тим. Звісно, були випадки, коли певні території отримували нові назви. Скажімо, яскравим прикладом може виступити Московська держава, яка під час формування імперської політики Петра І в 1720-му році отримала назву «Російська імперія».
Хоча, якщо звернутись до історичного контексту, то вони цю назву запозичили в древньої Русі, право на спадщину якої має Україна. Московія ж ближча до Золотої орди. Але для надання Московії більш європейського статусу, її назвали Росією.
Якщо розглядати більш пізній час, то на думку спадає Югославія. Це було штучне утворення, яке об’єднало Хорватію, Сербію, Македонію, Боснію, Герцеговину та інші країни Балканського півострова. Тепер, внаслідок багатьох війн, всі ці країни живуть окремо і є окремим державами з усіма супутніми речами.
Відтак, бачимо, що такий досвід в історії є, але переважно він негативний для людей, які проживають на цих територіях.
Наскільки це «енергозатратно» для держави?
Олег Баган:
Заради великої справи – побудови сильної України й зміцнення української нації – грошей не шкода
Заради великої справи – побудови сильної України й зміцнення української нації – ніяких грошей не шкода. Але спочатку потрібен консенсус в суспільстві: широка дискусія із залученням фахівців – істориків, культурологів, політологів. Зрештою, це можна робити поступово: спочатку широко ввести нову назву в шкільні підручники, з історії передусім, в популярні видання, потім «запустити» її в пресу тощо.
Загалом ідейно-пропагандивна боротьба за спадщину Київської Русі триватиме ще довго, тому розгортання ідеологічної складової в ній потрібне. Цю справу треба було починати вже давно. Тож пропозиція Олексія Арестовича слушна і в цьому виявилася його перевага як радника Президента, який все-таки читає історіософську літературу. Бо, скажімо, у двох попередніх українських президентів Ющенка І Порошенка, які також змагалися за поглиблення української національної ідентичності, був радником такий собі Ігор Гринів, людина з крутійським мисленням, який відсахувався від серйозних ідеологічних тем і все зводив до хитрих маніпуляцій з виборцем. Зрештою він таким чином звів нанівець імідж цих двох претендентів на «батьків нації».
Ігор Кулик:
Я б до цього питання підходив з іншого боку. Нам не варто вважати, що якщо це затратно чи не затратно, то цього не варто чи варто робити. Наприклад, саме економічними чинниками апелювали противники ідеї декомунізації. Саме громадські активісти та представники влади на місцях розповідали, що та чи інша табличка коштуватиме 1000 гривен, а таких багато, тому це не актуально. Це дуже активна прорадянська позиція, хоча насправді ніхто не рахував тієї ж вартості табличок. Те саме стосується і назви населених пунктів, бо потім треба змінювати документи усіх громадян. Для людей, які не дуже «в темі», це може зіграти роль, тому нам не варто відштовхуватись він економічного боку питання. Тож якщо нам варто щось змінювати, то це треба зробити. Питання лише в самій суті: якщо треба, то на це треба витратити час і гроші, якщо ні, то ні.
Роман Грицьків:
В принципі, з технічного боку це нескладно. В таких питаннях головне – це бажання і кошти. Якщо вони є, то це можна спокійно втілювати. Проте більше питань виникає, якщо говорити про історичний підтекст та фактичну необхідність.
То чи варто перейменовувати Україну?
Олег Баган:
Ідейно-політична форма «Україна-Русь» давала б можливість розширити й поглибити картину національного визрівання українства, апелюючи до періоду Київської Русі, епіцентром якої була територія України
Сама ідея цікава й потрібна, адже спрямована на поглиблення української ідентичності. Центральною проблемою нашої історичної ідентичності є боротьба за спадщину Київської Русі. Мусимо пам’ятати, що до початку ХІХ ст. історично й культурно в Україні був передусім поширеним етнонім «русини», «Русь» і вся писемна культура була пов’язана саме з ним. Знаменитий історико-ідеологічний твір анонімного автора «Історія Русів», апелював якраз до цього поняття та ідеї. А він, нагадаю, розбудив українське національне відродження, найбільше на початку ХІХ ст. Поняття «Україна» існувало як паралельне і поступово утверджувалося. Навіть Т. Шевченко ще не вживав слова «українці», лише «Україна». Тому важливо, щоб нинішні українці від дитинства усвідомлювали, що «Русь» – це наша традиція.
На мою думку, логічнішою була б форма «Україна-Русь», а не «Русь-Україна». Загалом це проблема вельми складна і пов’язана з сучасним станом свідомості суспільства. Тут не можна однозначно сказати «так» або «ні», вартує чи не вартує починати процес перейменування країни. Україна після страшних трагедій ХХ ст. («червоний терор», знищення інтелігенції, Голодомор, ГУЛАГ, колективізація, масова русифікація, тотальна бійня в період Другої світової війни, масова вимушена еміграція національної еліти) ще шукає правильних шляхів до утвердження своєї національної ідентичності. Наша ідентичність зараз слабка з огляду на факт існування в українському суспільстві великої, багатомільйонної маси малоросів, цілком денаціоналізованого стратуму «совєтікусів», тобто манкуртів радянської доби, шовіністично налаштованих росіян. Тому нові форми й моделі пошуку нової спільної і глибшої ідентичності потрібні. Адже це не секрет, що названі частини українського суспільства неоднозначно сприймають етнічно-українську модель, вони переважно цілком не розуміють і не знають української культури. Тож ідейно-політична форма «Україна-Русь» давала б можливість розширити й поглибити картину національного визрівання українства, апелюючи до періоду Київської Русі, епіцентром якої все-таки була територія України (бо ж у масовій свідомості вважається, що до історії Київської Русі більший стосунок має саме Росія). Вона б пояснювала, що вся культура від ХІ ст., творена руською мовою, була за суттю Українською.
Тут нагадаю кілька вагомих фактів. Саму назву «Україна-Русь» першим використав культурний діяч із Наддніпрянщини, учасник народовського відродження в Галичині 1860-х років Павлин Свєнцицький (1841-1876). Тоді невелике коло свідомої української інтелігенції активно шукало ідеологічні форми вираження української національної свідомості, і тому мав бути якийсь генеральний проект-візія майбутньої єдиної країни, а назва її мала виражати історіософську концепцію її формації на основі минулого. Сам Свєнцицький був цілком сполонізований шляхтич. Але під впливом знаменитого історика Володимира Антоновича став українським патріотом. Ця назва, зокрема, сподобалася Іванові Франку. Її широко вживали галицькі культурники в останній чверті ХІХ ст. Саме цю назву взяв М. Грушевський для своєї епохальної й ідеологічно наснаженої «Історії України-Руси», перший том якої вийшов у 1898 р. Тож у цієї теми є тривала традиція.
Від початку ХХ ст., коли українці активно боролися за своє національне утвердження і культурний розвиток, важливо було, щоб уся нація мала один етнонім, який би її більше консолідував. Адже в Галичині, Буковині й Закарпатті українці називали себе русинами. Тому потреба в апелюванні до давньої самоназви «Русь», «русини» (русичі) відпала. Слова-поняття «Україна» й «українці» чітко відсепаровували нас від російського етнічного і простору. Хвиля Національної Революції 1917-1920 рр. однозначно утвердила назву «Україна».
Однак ця проблема має й інший бік. В Україні потрібно змінити, і то офіційно, історичне й етнічне означення і Росії, і росіян. Нам потрібно запровадити, відповідно, назви «Московія» й «московити» («москалі»). До слова, десь рік тому я порушив цю тему в статті «За правильну етнічну картину світу» на одному з інтернет-ЗМІ. Мене підтримали однодумці, проте далі справа не пішла: як тільки ми запропонували кільком відомим статусним мовознавцям долучитися для розгортання пропагандивної кампанії, вони по-різному «заговорили» про цю важливу справу. Тобто українці ліниві й безвідповідальні в розгортанні стратегічно важливої боротьби за ідеологічне відсепарування від Росії, російської ідентичності, яка впливає на велику частину нашого суспільства, світоглядно дезорієнтує його.
Тож я б порадив Адміністрації президента В. Зеленського і його радникам спочатку розв’язати цю проблему. Адже означення «Московія» буде однозначно відділяти українську ідентичність від «панросійської», «панруської». Це допоможе в сучасності успішніше діяти на різних фронтах: від увиразнення рідної культури до геополітики.
Ігор Кулик:
Як я вже казав, слово «Україна» об’єднувало майже всі назви наших державних утворень, коли ми здобували хоч якусь незалежність. Тому, на мою думку, нічого змінювати не треба, бо є головне. Зрештою, мені оці розмови нагадують свого часу дуже популярну теорію, згідно з якою нам варто «перевернути» прапор. Тобто, якщо наш стяг буде не синьо-жовтим, а жовто-синім, то ми відразу ж почнемо жити краще. Це просто спроби популізму, де замість пошуку реальних проблем та методів їх вирішення, політики пропонують дуже легкі варіанти, які приймає суспільство. Іншими словами, складні проблеми хочуть вирішити дуже тривіальними способами. На жаль, це так не працює.
Звісно, слова мають значення. Наприклад, коли ми говоримо про декомунізацію, то це передбачає повалення та знищення пам’яті періоду, коли ми були окупованими. Тобто в цьому разі у назвах топонімів фігурували імена наших вбивць, тому це важливо. А назва «Україна» – це наша назва, яка була завжди. Я б зрозумів такі ініціативи, якби наша країна носила «окупаційну» назву, це було б логічно, а так я не бачу причин для перейменовування України. Я розумію, що історія не має умовної форми, але все ж. Якби наша назва була штучно насадженою певною імперією, то від цього було б варто відмовитись, але сьогодні все по-іншому: назва «Україна» має сотні років і вона питома, обрана нами.
Роман Грицьків:
Я думаю, що це абсолютно недоцільно. Набагато важливіше проводити інформаційну політику, спрямовану на популяризацію свого минулого і його демонстрацію. Тоді нам не треба буде щось перейменовувати чи змінювати. Це має бути централізована політика національної пам’яті і нею має займатись не якийсь окремий орган чи комітет, а вся держава, починаючи від президента. Якби до цієї справи комплексно були задіяні всі державні структури, вона б дала результат.
