Нещодавно президент Володимир Зеленський оголосив «війну» багаторічній ганьбі України під назвою олігархат. Так, ми побачили арешт активів Віктора Медведчука, переслідування злодіїв у законі та намагання встановити контроль над контрабандистами. Згідно обіцянок гаранта, у черзі по санкції «стоять» недобросовісні ЗМІ та весь державний апарат. Але, є одне «але».
Є ризик, що і цей закон, у якому міститься чітке визначення слова «олігарх», не стане винятком – обійдуть і його. Один із найдієвіших методів полягає у тому, що такі люди банально переписують свої активи на інших людей. Причому, це практика як найдрібніших чиновників, так і найзаможніших людей країни. У перших автівками та будинками володіють родичі, а в інших – соратники. Щоправда, в олігархів і «апетити» більші: мова йде про ЗМІ, частки у великому бізнесі та міжнародні компанії. Тому, як би ми чітко не формулювали визначення «олігарх» чи «хабарник», за документами їм важко щось протиставити.
Саме із такою дилемою і зіштовхнувся Володимир Зеленський. Він дуже хоче побороти таке ганебне явище як корупція у всіх ланках влади, проте зробити це законно буде вкрай складно. Як можна запроторити до в’язниці людину, яка за документами нічого не має та ще й медійні «шістки» постійно «відбілюють» її репутацію?
Чи можна позбавити наших посадовців можливості реєструвати власні активи та доходи на інших людей, як це працює за кордоном і чи зможе Зеленський із цим ефективно боротись?
Про це журналісту ІА «ПІКА» розповіли професор Національної академії правових наук ім. Ярослава Мудрого Степан Гавриш, правозахисник Євген Захаров та юрист Сергій Войченко.
Яким чином можна юридично врегулювати цю проблему?
Степан Гавриш:
Ми доволі стрімко увійшли у цифровий світ. Так от, у ньому практично неможливо сховати свою фінансову активність на тривалий період часу. Зрозуміло, що Захід, Росія і Китай створили системи, які дозволяють законодавчо контролювати рух активів, транзакцій та гроші афілійованих осіб, і зв’язувати їх безпосередньо з бенефіціаром. Такі законодавчі механізми ще не є дуже стабільними чи сталими, але застосовуються вони досить ефективно. Можна звернути увагу, що в Україні вони застосовуються до колишніх політичних діячів, які сьогодні, згідно із прийнятими законами, є публічними персонами. Відносно них здійснюються жорсткі моніторинги, пов’язані із рухом власних грошей, відстеженням джерел походження цих коштів, незважаючи на те, коли вони з’явились і який документ підтверджує їх появу. Також контролюються всі банки, переведення грошей, бізнес, купівля активів тощо.
Зараз у нас на ринку перемагає не сам ринок у розумінні законів, коли люди можуть вільно інвестувати, а політико-безпекова бюрократія. І це тільки початок, оскільки держава намагатиметься контролювати грошові потоки, які циркулюють в ній та виходять за її межі. Це робитиметься не лише для того, щоб оцінювати різні ризики, у першу чергу безпекові, але й для того, аби установити певні стандарти фіскальної політики. В таких державах як Україна фіскальна політика – це спроба максимального вилучення грошей у суспільства, використовуючи подібні інструменти. Тому з одного боку суспільство буде чинити цьому опір. Чиновники, які приходять до влади і отримують посади, дуже швидко стають багатими. Малий та середній бізнес будуть так чи інакше формувати свою власну політику. Це виглядає таким чином, що сформується паралельний фінансовий ринок. Прикладом тут може виступити ключова світова валюта – долар, яка наштовхнулась на віртуальні гроші та криптовалюти. Це буде тіньовий та «сірий» ринок, в якому діятимуть свої закони. Не випадково ключові гравці на політично-бізнесовому ринку вільно декларують доволі великі суми. Наприклад, 5-й президент України Петро Порошенко у свій час задекларував майже три мільярди гривень у готівці. Зважаючи на те, що у нас немає жодних ринкових механізмів роботи з готівкою, які були б відкритими та публічними, Порошенко навіть не переймався, де ж ті гроші могли взятись. А це якраз кошти із «тіньової» економіки, які формуються позадержавними і непублічними інструментами адміністрування ринку.
Тому зрозуміло, що держава буде задіювати всі можливі ресурси, українських силовиків та міжнародні зв’язки, щоб встановити законодавчий механізм обмеження можливостей використовувати так званих афілійованих осіб для консолідації активів політиків чи олігархів.
Євген Захаров:
Нам треба думати над тим, як відділити бізнес від влади
Я взагалі вважаю, що це не нормально, коли людину ставлять у ситуацію, де вона просто вимушена переписувати власні гроші на інших людей. Таким чином цей посадовець обов’язково щось заховає. Це ненормально. Такі речі свідчать про те, що наше ставлення до людей, статки яких є вищими, ніж середні, є апріорі негативним і це вважається їхнім недоліком. Тому вони це і роблять, бо бояться претензій, чому в них так багато грошей, чи отримували хабарі та таке інше. Подібні думки у суспільній свідомості доволі важко «витравлюються».
Я б взагалі сказав, що це питання є більш загальним. Нам треба думати над тим, як відділити бізнес від влади. Проблема полягає у тому, що наш бізнес побудований таким чином, що тільки близькість до влади дає преференції. Вільного ринку немає і, фактично, наша величезна корупція і є наслідком цього. Замість ринку діють різного роду корупційні зв’язки. Тому будь-який підприємець у нас або сам буде депутатом, або буде підтримувати когось при владі чи у місцевому самоврядуванні. В Україні таке є і на національному рівні, і на місцевому. Тому внаслідок цього всього ми маємо ситуацію, яка склалась.
Як це виправити – сказати складно. Вся наша боротьба з корупцією насправді є вкрай неефективною. Уявлення, що для того, аби перемогти корупцію, треба посадити якомога більше корупціонерів, є дуже далеким від правди. Має бути адекватно проведена демонополізація, треба зменшити кількість різноманітних дозволів, більше має залежати від конкретної особи чиновника, все повинно проводитись у цифровому варіанті й так далі. Всі ці речі давно відомі. Все це – дуже кропітка робота, яку треба виконувати поступово, крок за кроком і роз’єднувати всі ці речі.
У нас же постійно плутають умовний скальпель з іржавою сокирою. Боротьба з олігархатом це дуже яскраво демонструє.
Сергій Войченко:
Якщо правитель «гнилий», то він сформує і «гниле» оточення, і цими «метастазами» буде вражатися все суспільство
Ніяк. Закони пишуть люди і ці ж люди контролюють їх виконання. Чи будуть особи, які знаходяться при владі, писати закони проти себе і своїх друзів, за чиї гроші вони прийшли в парламент? Очевидно що ні. Окрім того, чи можна розписати процедуру, яка взагалі не розписується? Зеленський займається популізмом і речі, про які ми говоримо, не можуть бути врегульовані. Мова йде про власність, а власність обмежити не можна. Якщо є щось незаконне, то доводьте це в суді. По-перше, приклад має показувати сама держава. Коли ми бачимо, що з одного боку є так звані представники активістів, типу «борцунів з корупцією», «соросят» чи деяких представників влади, на яких немає, де поставити клейма, а народ на них дивиться, то все це відображається «донизу». Якщо правитель «гнилий», то він сформує і «гниле» оточення, і цими «метастазами» буде вражатися все суспільство.
По-друге, всі українці проти корупції, але у разі чогось хочуть, щоб кум «порішав». Тому на ділі такі ініціативи будуть просто саботуватися самими ж виконавцями, для яких їх реалізація є способом покращити своє матеріальне становище і щось поділити.
По-третє, що зараз робить Зеленський у боротьбі проти олігархів? Він прибирає щось і формує порожнечу. А хіба у природі є стан незаповненості, так званий абсолютний вакуум? Хіба що у космосі, та й то вже довели, що і в ньому є найменші елементарні частинки і абсолютної порожнечі не існує. Якщо повернутись до Зеленського, то звільнивши нішу від одних, він одразу ж запускає в неї інших, причому точно таких же. Як мінімум, у такому випадку, я б на місці президента посилював роль держави, але Зеленський просто хоче боротися заради боротьби, а не результату. Якщо почитати книгу Айн Ренд «Атлант розправив плечі», то ми зустрінемо доволі цікаві речі, які іноді нагадують теперішні рухи влади. Там зображено, що ті, хто нічого не може і ні на що не здатні, намагаються зупинити тих, хто щось може зробити. Основне завдання держави – не знищити олігархів, а не дати олігархам знищити Україну. Тобто, в суспільстві є лише 15% активних громадян, які можуть рухати країну вперед і заробляти гроші. Але є й 85%, які за рахунок цього живуть, вони «посередні». Головне завдання керманича полягає у тому, аби спрямувати енергію цих 15-ти відсотків людей на розвиток, а не на руйнацію власної держави. А Зеленський намагається зробити дурницю типу, «а давайте будемо з кимось боротись», хоча фактично це називається «давайте ділити». А якщо хтось Зеленського назве олігархом? Зараз ми бігаємо по колу. Якщо людина «розпорошить» свої активи, то все, вона вже не олігарх і законно цього не довести.
Чому такого явища немає у розвинених країнах?
Степан Гавриш:
Існує три великі платформи, на яких держави конкурують із олігархами. Перший – це західна модель, на яку треба певний період часу. Вона полягає у створенні різного роду противаг і балансів у суспільстві. Вона сформувала такий собі порядок у правовій системі. Це незалежні суди, незалежні органи юстиції, закриті служби безпеки, які збирають інформацію, податкові системи і таке інше. Саме це дозволило уникнути олігархізації та її впливу на політику у західних державах. Тобто, олігархи, звісно ж, формують порядок денний у політиці, але президент чи прем’єрміністр може просто із ним не погодитись.
Другий варіант є китайським і він простіший – розстріляти незручних олігархів, які мають власну позицію та ЗМІ, які друкують критичні чи опозиційні до уряду речі. Це ми бачимо зараз у Тайвані та Гонконгу.
Ну а третій варіант – російський. Там лідер держави створив і очолив олігархічний картель, який намагається використовувати по-різному, в тому числі й в національних інтересах. Тобто, олігархи роблять свої внески у такий собі фонд благополуччя Росії.
Україні ж не підійшов би жодний із цих способів. Те, що зараз робить Володимир Зеленський – це єдиний правильний варіант.
Між іншим, російським методом це хотів зробити Віктор Янукович, але йому це не вдалось. А Порошенко просто хотів укласти договір з іншими олігархами і всім дати можливість розвиватись поряд із собою як ключовим патроном. Зеленський зламав цю систему, причому принципово.
Євген Захаров:
Тут справа навіть не в урегулюванні. Це все доправові питання. Люди у бізнесі повинні довіряти одне одному і часто лише на усних обіцянках укладались величезні угоди та здійснювались транзакції. Все це, так би мовити, є «доправовими» речами, бо має бути оця взаємодовіра. Українці в цьому розумінні дуже страждають. Проводилось дослідження у багатьох країнах світу, де визначали рівень довіри людей одне до одного. І от за його результатами Україна опинилась у кінці рейтингу з рівнем довіри у 7%. То про що можна говорити, якщо люди так ставляться одне до одного? Які закони що тут можуть врятувати? Нам треба іти зовсім іншим шляхом.
Сергій Войченко:
За кордоном, як правило, працює сама країна, як державний аппарат. По-друге, їхній курс на демонополізацію пов’язаний із антимонопольним законодавством. Тобто, розвинені країни борються із монополіями, а не із людьми. З концентраціями впливу в одних руках. Це все необхідно регулювати державницькими методами, коли держава працює на людей і для людей. Іншими словами, якщо ми говоримо про тарифи, монополії та інші супутні речі, то одна особа не може володіти всіма тепломережами та електромережами Києва, Київської області та не лише. Це ж природна монополія. А якщо ця людина створила якийсь бізнес, заробляє, не краде грошей із держбюджету і щось будує, то в чому він тоді олігарх? Тобто, у тій самій Америці, боротьба з олігархами полягала в тому, щоб не допустити монополізації.
Боротьба з чиновниками низького рівня і їх статками це окрема історія. Дешева влада дорого обходиться. Вся ця боротьба, яку зараз розпочав Офіс президента, призводить виключно до погіршення якості чиновників. Тому я вважаю все це зайвими рухами, які не дадуть жодних результатів. Корупція – це кров влади, як в Україні, так і в усьому світі. Вона була, є і буде. Це можна спробувати контролювати хоч мінімально, наприклад, прийнявши законодавство про лобізм.
Чи вдасться владі Володимира Зеленського впоратись із цим явищем?
Степан Гавриш:
Якщо Володимиру Зеленському не вдасться «дотиснути» цю історію, то на нього чекає колосальна криза, яка демонтує його можливість керувати державою
Закон, який пропонує Зеленський, і дискусія навколо розширення цієї законодавчої бази є не просто правильними, а й несподіваними. Ніхто ніколи на таке не наважувався. Попри усю доволі дошкульну критику в його бік, адже майже усі найбільші ЗМІ належать олігархам, це унікальний досвід, який допоможе розпочати політичну дискусію, щоб врегулювати діяльність олігархів в українській політичній та економічній грі.
Завдяки тому, що світ вийшов за межі сталого та звичного правового порядку і прийшов до санкцій, які мають і юридичні наслідки, Зеленський не боїться цього використовувати. Так, він може нарватись на судовий процес чи щось подібне, але не боїться. Такий варіант для нас є найкращим, оскільки він вимагає сталого розвитку країни, яка воює. Для цього необхідно хоча б два десятиліття із зрозумілим горизонтом ліберальної системи та демократії із цивілізованою системою впливу. Тобто, із суттєвою позицією виборців та професійними політичними партіями, яких наразі в Україні зовсім немає. Наші політсили створені на «тіньові» гроші і це вже формує ключову систему політичної корупції, бо дві третини їхнього фінансування здійснюється тими ж олігархами. Це дає їм можливість лобіювати свої інтереси в політиці задля отримання економічних преференцій.
Якщо Володимиру Зеленському не вдасться «дотиснути» цю історію, то на нього чекає колосальна криза, яка демонтує його можливість керувати державою. Компроміс, ясна річ, можливий, але не надто, бо це призведе до політичної смерті президента. У нього не залишається багато варіантів і суто інтуїтивно він обрав, мабуть, найкращий. Це варіант людей, які не були пов’язані із політичною системою і дивилися на неї збоку.
Ця ініціатива має багато цікавих особливостей. По-перше, це статус олігарха, який має височенний ступінь політичної дискусії. По-друге, це визначення, що той самий олігарх може робити, такі собі «червоні лінії» для нього. По-третє, я так думаю, що мова йде про контроль над їхньою діяльністю, особливо у тих сферах, які перетинаються із інтересами державами. Це не просто виклик політичним суб’єктам, які і так керують державою, а це виклик їм як учасникам ринку, який вони самі й спотворили. Через це спотворення до нас не прийде жоден великий інвестор, бо олігархи його тут «з’їдять». Ця система не скоро буде зламана і ми це бачимо по тому ж митнику, який із маленького митного посту віз до Києва 700 тисяч доларів, які вже були «закріплені» за конкретними людьми. Оці люди і є «солдатами» олігархів, які дають їм змогу діяти на ринку, як їм заманеться.
Євген Захаров:
Ні, Зеленський нічого не вдіє. Він нібито за це взявся, але, як я вже казав, він плутає механізми, «скальпель» і «сокиру». Те, що він запровадив із цими санкціями, є абсолютно незаконно. Так не можна робити. Він підміняє роботу правоохоронних органів і судочинства особистим управлінням. Причому це йде з дуже великим прискоренням: все швидше й швидше із захопленням все нових кіл осіб. Це дуже погано. Тому наш президент хоче це зробити, але, як відомо, благими намірами вимощена дорога у пекло. Ну от наміри у Зеленського благі, але йому нічого не виходить робити у законний спосіб. А якщо спосіб незаконний, то його результат апріорі буде несправедливим. Незаконні дії не можуть бути справедливими.
От візьмемо до прикладу боротьбу Зеленського проти злодіїв у законі. У нас їх банально стільки немає. Їх є десь 30-40, але ж не стільки, як декларує Офіс президента. Є, звісно, ще декілька людей, які пов’язані із війною на Сході, як наприклад Пасічник чи Пушилін. До речі, їх навіть не назвали громадянами України, хоч формально це так і є. Але в основному там фігурують зайві люди. Я подивився ці документи і побачив, що там від подання до подання на різних осіб фігурує одна фраза – «загроза національній безпеці, яка полягає в намаганні скоювати певні злочини». Немає жодного доказу, звинувачення розмиті й те саме формулювання застосовується до різних людей. У цьому списку аж 74 особи. Думаю, десь 7-10 із них були відомі й ми знали, хто вони і що вони. Але якщо вони вчинили злочин, то притягайте їх до відповідальності, проводьте розслідування, шукайте докази вини, передавайте це в суд, хай він це заслухає і виносить вирок. Але замість цього ми маємо сумнівний статус і абсолютно розмите формулювання обвинувачень.
Сергій Войченко:
Є один білоруський гурт «Гласи зМеста», який переспівав на «злобу дня» пісню Віктора Цоя «Перемен» і назвав її «Передел». Там є такі слова: «Передел требует наша братва! Передел требуют хозаева!». Це все, чого хоче сучасна українська влада. Банально поділити і забрати собі. Всі так звані революціонери чи реформатори спрямовують свою діяльність лише на одне – «роздерибанити» і забрати собі. Ніякого будівництва, тільки переділ.
