Юрій Щербак — український письменник, сценарист, публіцист, політик, діяч екологічного руху, дипломат, лікар-епідеміолог, доктор медичних наук, Почесний доктор медицини Національного медичного університету імені О. О. Богомольця, професор та Лауреат Літературної премії ім. Ю. Яновського. Окрім цього, він працював радником Президента України та Надзвичайним і повноважним послом України в Ізраїлі, Канаді та США.
Також, Юрій Щербак є автором низки літературних творів, п’єс та кіносценаріїв. Як ми вже повідомляли, деякі твори автора на перший погляд виглядають доволі футуристично, проте насправді є чіткою алюзією до українського політичного сьогодення. Саме такою є трилогія «Час»: «Час смертохристів: Міражі 2077 року», «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року» і «Час тирана. Прозріння 2084 року». У цих книгах читач бачить Україну майбутнього – економічно сильну, з передовими науковими та технологічними розробками і потужними спецслужбами. До того ж, головним героєм твору є розвідник Ігор Петрович Гайдук, що є прозорим натяком на одного із відомих політиків сучасної України.
Відтак про літературні паралелі, сучасні українські політичні реалії, імовірність масштабної війни з Росією і зрештою про майбутнє нашої держави Юрій Щербак розповів ІА «ПІКА».
- Що вас наштовхнуло на написання цієї трилогії та чому в ній Україна є однією з найрозвиненіших держав у світі?
Першу книгу я почав писати ще у 2010-му році. На той час у стосунках України та Росії напруга вже зростала, бо Кремль починав погрожувати нам на рівні публіцистів. Це не найвищий рівень, але все ж. Це мене турбувало, тому я почав писати. А з іншого боку, я бачив розвиток України у «декоративно-шароварному» дусі, що було неадекватним до потреб України як європейської держави. Всі ці псевдокозацькі елементи дискредитували нас. Вони були навіть у діях того ж Віктора Ющенка, який більше займався своїми історичними ілюзіями та пошуками, аніж утвердженням національної безпеки. Зрештою, ми і досі розплачуємось за помилки тих часів.
Всі ці речі мене й спонукали до написання трилогії. Мені зараз важко точно відтворити чи пригадати, що саме мене тривожило найбільше, але я точно був занепокоєним через багато елементів. Ба більше, коли почав писати цей роман, я не думав, що це буде трилогія, я просто зосереджувався на книзі «Час смертохристів: Міражі 2077 року».
- Головного героя трилогії звати Ігор Петрович. Це загальний образ українця, чи ви мали на увазі якогось конкретного прототипа із сучасності?
Ігор Смешко – одна із найрозумніших та високоосвічених постатей в Україні
Ні, це цілком конкретний персонаж. Ігор Петрович Смешко був прообразом головного героя із першої книги моєї трилогії. Ба більше, він навіть виступав у мене на презентації цього твору і справив блискуче враження на усіх присутніх.
У свій час Смешко був головою військового аташату, а я – послом, тож ми знаємось і я дуже його поважаю. Я вважаю, що Ігор Смешко – це одна із найрозумніших постатей в Україні. Ми з ним співпрацювали, ділились думками і я дуже його ціную. Це високоосвічена людина, він талановитий інженер, конструктор тощо. Тому я обрав його як прообраз свого героя.
- Чому ваш герой – розвідник?
Колись про мене писали, що я український радянський письменник, хоч я ніколи не належав до компартії, чим пишаюсь. Я завжди був ворогом радянської ідеології та влади. Зрозуміло, що тоді всі мої твори піддавались цензурі. Проте моїми героями все одно були лікарі, люди робітничих професій та інтелігенти. Тоді я 10 років перебував за кордоном, а коли я повернувся, у 2003-му році, розпочався другий етап моєї творчості. Вже тоді мене «потягло» на художню прозу та осмислення сучасної історії України. Тому я обрав форму антиутопії та звернення до майбутнього. Як я вже казав, мої герої доби незалежності України були лікарями, інтелігентами тощо. Це не були «парторги» чи щось таке, що було «каноном» радянської літератури. В мене були звичайні люди.
Проте потім мій світогляд дуже розширився, коли я почав працювати за кордоном. Я побачив діяльність наших військових розвідників та зрозумів, що народжується новий тип наших героїв. Вони реально працюють на Україну. Наприклад, зі мною також в посольстві працювали представники тогочасної СБУ, які ще мали звички КДБ-істів, але це були непрофесійні люди і вони не могли організувати розвідницьку діяльність. Натомість військові вже тоді, на перших етапах становлення української дипломатичної служби, показали високий професіоналізм та здатність працювати в ім’я держави.
Я не знаю, чи до мене в українській літературі були такі герої, як військові розвідники, здається, що ні. Я вважаю, що це правильний вибір. Він не стандартний, це не «голова колгоспу», «директор металургійного заводу» чи «партійний діяч». Це новий підхід до героя української літератури.
- Сьогодні Ігорю Смешку «закидають», що людина зі спецслужб не повинна очолювати державу. Як ви до цього ставитесь?
Джордж Буш старший, з яким я неодноразово бачився, був директором ЦРУ. Він був розвідником номер один у США! Згодом він став президентом
Тут все залежить від людини, а не від посади. Скажімо, Джордж Буш старший, з яким я неодноразово бачився і навіть був у нього в гостях, був директором ЦРУ. Він був розвідником номер один у США! Згодом він став президентом і все було добре. Якщо країна демократична і в ній нормально працюють інституції, то тут немає небезпеки, що буде так, як у Росії. Крім того, не можна порівнювати ЦРУ та КДБ, а КДБ, у свою чергу, слід відрізняти від розвідки. Хочу нагади, що розвідка (британська МІ-6, американська ЦРУ тощо) – це спеціалісти, які захищають інтереси своєї країни і дбають про її національну безпеку на найвищому рівні. Путін же був представником таємної поліції, а не розвідки. Зрозуміло, що коли представник структури, яка гнобить своїх громадян, приходить до влади, то тут не варто очікувати чогось хорошого.
Путін – це параноїк, соціопат і злочинець. Тому його не можна порівнювати з нормальними розвідниками інших країн. Росія стрімко перетворилась з авторитарної країни в диктатуру. Диктатуру соціопата, патологічного негідника, який ненавидить Україну і параноїка, охопленого страхами перед нами.
А загалом, людина, яка працювала у розвідці, може і навіть повинна управляти державою. Особливо у «перехідний» період, коли країна в небезпеці. Тоді має бути військовий лідер, який поведе за собою народ. Так, він інколи може помилятись, він не все зробить ідеально, але він таки витягне державу із кризи. А тоді – будь ласка: нехай «цивільні» продовжують його справу.
- У ваших книгах описана Україна 2070-х років, а це на 50 років випереджає сьогодення. Як гадаєте, скільки часу необхідно нашій державі, аби стати такою ж успішною, як у вашій трилогії?
Якщо ми не програємо війну проти Росії, то зможемо стати дійсно незалежною державою
На жаль, Україна – це дуже складний випадок «уповільненої країни». Я не казатиму про Італію, яка сформувалась у ХІХ столітті, чи про Францію, яка це зробила ще раніше. Проте я можу сказати, що навіть Польща сформувалась як нація лише на початку ХХ століття, після Першої Світової війни. Вона пронесла своє національне обличчя крізь усі тривоги й негаразди. А у нас, на жаль, все відбувається із великим запізненням.
Я думав, що 20 років – це достатньо для формування нашої державності. Я так вважав, бо у 1917-1918 рр. сформувались такі національні держави як Польща, Литва, Естонія та цілий ряд інших центрально- і східноєвропейських держав. І вже через 20 років, на початку Другої Світової, вони були цілісні. Хоч вони й загинули під сталінським чи гітлерівським тиском, але вони навіть у складі інших держав залишались цілісними етнічними територіями. Тобто, їм вистачило 20 років для формування інституцій державності. Україні вже виповнилось 30 років, але нам все ще не вистачає цього часу. Тому я думаю, що потрібно ще 10-15 років, але не виключено, що нам доведеться пройти через найжорстокіші випробування війни проти Росії. Якщо ми не програємо, то зможемо стати дійсно незалежною державою.
- Як би мала діяти у цих обставинах наша влада?
На мій погляд, сучасна влада ще буде відповідати перед народом за свою інфантильність, непрофесійність і «страусину» позицію. Вони постійно «ховають голову в пісок». Розвідки усіх демократичних країн попереджають нас про небезпеку, яка зростає, а Володимир Зеленський не хоче цього помічати. Він має дивну позицію і його псевдомиролюбство набридло. Він мовчить, народ у розгубленості, а тривога «висить» у повітрі. Тому я вважаю, що влада не робить головного: вона не мобілізує народ на війну проти Росії та на подолання усіх бар’єрів, які можуть нас очікувати. Мені здається, що Росія піде на якусь провокацію із ймовірністю у 95%, а до цього треба бути готовим. Я наразі не кажу про повномасштабну війну, але провокації точно будуть.
- У чому взагалі полягають проблеми сучасної української влади?
У непрофесіоналізмі. Навіть якщо людина не є професіоналом, вона могла б оточити себе компетентними спеціалістами. Президент Зеленський цього не зробив, його оточують невігласи, які не розуміються на міжнародних та військових справах. Я не кажу про генералів, бо серед них є професіонали, я маю на увазі вище керівництво.
- А що можете сказати про рівень сучасного українського політикуму?
Ленінський принцип, що «домогосподарка може керувати державою» призводить до того, що Україна стає «брудною кухнею»
Я не люблю радикальних оцінок і максималізму. Я не люблю, коли ми кричимо, що ми «закидаємо Росію шапками» і легко переможемо у війні. Це базікання і брехня. Так само я не вважаю, що ми неодмінно програємо чи вже програли цю війну. Те саме я можу сказати і про наших політиків: нам треба уникати крайнощів. Не можна казати, що наш політикум нікуди не годиться, це неправда, бо сьогодні його рівень зростає. Я пригадую перші засідання Верховної Ради у 1991-му році та порівнюю з сьогоденням: у нас з’явилась група кваліфікованих політиків. Вони мають великий потенціал та перспективу, але їх не так багато, як би хотілось. Я вважаю, що приблизно 30% сучасних політиків є притомними та адекватними людьми, які відповідають реаліям демократичної держави ХХІ століття. Але тих 70% – це неосвічені люди, які не знають історії. Вони навіть не розуміють, що можна сміливо провести аналогію між Путіним та Гітлером, наприклад, між подіями 1938-го року та сьогоденням тощо.
У нас досі працює отой ленінський принцип, що «домогосподарка може і повинна керувати державою». Це призводить до того, що Україна стає «брудною кухнею». Це залишки радянського минулого. Я думаю, що з часом Україна позбудеться державних діячів такого «рівня».
- Якими якостями має володіти політичний лідер України?
Безперечно, він має розуміти, у чому полягають національні інтереси України. Тут не треба нічого вигадувати, а просто зрозуміти: є геополітичні та глибинні національні інтереси українського народу. Ми маємо свою територію, на якій проживаємо тисячі років, ми маємо національні інтереси, аби наші люди були заможні, щасливі та жили в демократичному суспільстві, та є геополітичні позиції, які зумовлені нашою територією та сусідами. Просто треба любити Україну.
Особисто я об’їздив всю Україну і я її люблю. Тому я вважаю, що будь-який нормальний кандидат на серйозну посаду має любити свою державу, її мову, культуру і розуміти нашу складну історію. Без цього неможливо. А далі – лідерські якості, усвідомлення відповідальності та сміливість ухвалювати складні рішення. Наш лідер має мати свою позицію. Так, він може помилятись і я розумію, що без цього не обійтись, бо навіть Рузвельт і Черчилль припускались помилок. Але це були великі сини своєї землі. Звісно, ще має бути освіченість, знання мов, розуміння світового контексту, економіки тощо.
- А чого, на вашу думку, бракує нашому суспільству?
Наше суспільство дуже структуроване та значною мірою інфантильне. Наші люди мають доволі дитяче сприйняття подій, а не глибоко продуману, логічну і раціональну оцінку дійсності. Я можу сказати так: 20-25% наших громадян – це глибоко проросійська та ворожа українським інтересам частина суспільства. Від цього ніде дітись. Але гірше те, що десь 50% населення – це люди, які люблять Україну, проте вони не знають, як цю любов реалізувати, бо вони інфантильні та довірливі. Приходить черговий брехун, «навішує» їм «локшини» на вуха і люди йому вірять. Це неправильно. Суспільству треба нав’язувати суворий реалізм, розплющувати очі й пояснювати, що у нас є проблеми, які не вирішуються за один рік чи словом чергового популіста. Проте є ще 25-30% людей, які є дуже відданими Україні. Вони загартовані та здатні боротись за нашу державу і в цьому є наша надія.
Тобто, суспільство структуроване і, на жаль, ще не об’єднане якоюсь чіткою ідеєю.
- Яку пораду ви б дали усім українцям?
Вивчайте свою історію, живіть сьогоденними тривогами нашої держави і думайте про велике та світле майбутнє України, коли вона переможе усіх зовнішніх та внутрішніх ворогів.
Роман Гурський, ІА «ПІКА»
