Термін «олігархія» походить від давньогрецьких слів «ὀλίγον» (oligon) – «небагато» та «ἀρχή» (arche) – «влада», що перекладається як «влада небагатьох». Це політичний режим, у якому влада (політична, економічна та ін.) належить невеликій, закритій та тісно згуртованій групі осіб. Ці особи одночасно є і власниками засобів виробництва, і можновладцями. Таку групу інколи називають олігархатом. Олігарх — це особа, що володіє великою власністю в країні, та має вагомий вплив на державні органи влади. З огляду на політику, олігархи — це можновладці, які використовують монополізовані ними сектори економіки для концентрації у своїх руках політичної влади, а політичну владу — для збільшення власних капіталів.
Згідно із дослідженнями порівняльної політології, сьогодні найбільше олігархів у країнах Африки та Південної Америки, а найменше у Європі. Проте саме пострадянські держави, серед яких і Україна, у цьому правилі виступають винятком.
Після розпаду СРСР на території нашої країни залишились чималі активи, які стали ласими шматками для приватизації. Фабрики, заводи, землі, банки, постачання газу та різноманітні маніпуляції із нафтопродуктами – це короткий список речей, на яких сформували свої капітали перші українські олігархи. Рінат Ахметов, Ігор Коломойський, Петро Порошенко, Дмитро Фірташ, Сергій Льовочкін, Павло Лазаренко, Віктор Пінчук – це далеко не повний перелік людей, які на зламі тисячоліть за безцінь скупили активи різних підприємств і отримали монополію у цілих галузях нашої економіки. Це стало причиною того, що пізніше таке становище зробило їх «сірими кардиналами» української політики. Разом із їхнім капіталом зростав їхній вплив: друковані ЗМІ, телеканали, армії «кишенькових» експертів, «свої» міністри і навіть цілі політичні сили – «хлопці-олігархи» сьогодні фінансують (а отже й контролюють) все, що необхідно, аби мати вплив на народ, державу і її політику. Ба більше, вони навіть перестали це приховувати і тепер усім добре відомо, кому належить який телеканал чи хто є «смотрящим» у різних галузях української економіки.
Починаючи від Віктора Ющенка, який прийшов до влади у 2004-му році, усі президенти розкидались заявами про те, що їхня політика буде спрямована на подолання цього явища. Проте, як ми бачимо, все це не вийшло за рамки риторики. Не винятком став і 6-й президент України Володимир Зеленський. Після двох років правління він також підняв цю тему і відразу ж пригрозив олігархам, заявивши, що саме він буде серйозно боротись із ними та їхнім впливом на державу.
Такі заяви гаранта стали об’єктом дискусій. Хтось переконаний, що Зеленський дійсно має твердий намір та необхідні інструменти, аби повністю викоренити олігархію в Україні. Інші ж вважають, що це банальний популізм, оскільки олігархи настільки імплементувались у структуру нашої країни, що «ампутувати» їх вже просто не вийде. На думку других, олігархат швидше позбудеться Зеленського, ніж навпаки.
То де взялась олігархія в Україні, яка її роль в апараті української держави та чи вдасться Володимиру Зеленському ефективно протистояти олігархам? Про це журналісту ІА «ПІКА» розповіли сучасний філософ Сергій Дацюк та керівник політичних програм Інституту майбутнього Юрій Романенко.
- Яким чином і коли в Україні утворився олігархат?
Сергій Дацюк:
Український олігархат утворився як проекція монополізованої радянської економічної системи, яка ґрунтувалась на великих підприємствах. Ці підприємства раніше були вписані в радянську структуру економіки. Відтак, від неї залишились шматки, які розвалювались і ніхто не розумів, що із ними робити. Всередині 90-х років минулого століття з таких шматків почали утворюватись так звані ФРП – фінансово-промислові групи, де поєднались промисловий та фінансовий капітали. Потім між цим групами сформувалась конкуренція і вижили найбільш життєздатні, аморальні, безпринципні та жадібні до влади і грошей люди. Саме так у нас і утворився олігархат.
Момент зародження такого явища припадає приблизно на 1999 – 2000 роки. Це сталось тоді, коли Леонід Кучма був переобраний на другий термін. Саме він не просто був присутній при цьому, а став безпосереднім учасником і тим, хто не те що придумав олгіархат, але й сприяв його утворенню і протягом свого другого терміну фактично керував усіма необхідними процесами. Це, власне, і було його основним моментом функціонування як президента.
Юрій Романенко:
Кучма, фактично, сконструював олігархів
Так, олігархи в Україні з’явились як наслідок поділу пострадянської власності, коли Леонід Кучма прийшов до влади і вирішувалось питання ефективного управління економічними активами. Саме тоді дуже гостро постало питання, яким чином можна швидко і ефективно перезапустити економіку. Оскільки «червоні» директори не давали собі з цим раду і взагалі були неефективними в умовах розвалу пострадянської економіки, то виникло питання, хто зможе вирішити цю проблему. Кучма, фактично, сконструював олігархів.
У нього були вагання, які стосувались того, яким шляхом піде Україна. Перший варіант – це шлях центральної та східної Європи. Він полягає у тому, щоб надати максимальних пріоритетів дрібним власникам, як у Чехії, Словаччині чи Польщі. Тоді середній клас би формувався саме на базі оцих дрібних власників, які мали б змогу приватизації. Таким чином наша економіка могла б швидко інтегруватись у міжнародному «ланцюгу» і відбувся б її повний перезапуск.
Другий шлях – це формування власного крупного капіталу, як це зробила Туреччина, Південна Корея та деякі інші країни. Для цього було необхідно створити умови, аби швидко з’явились представники крупного капіталу, яким під час великої приватизації за безцінь продали економічні активи. Вони почали шукати свої ніші на міжнародному ринку і вмонтувались в нього з металургією та хімічною продукцією. До того ж, Леонід Кучма був зайнятий тим, що намагався створити кілька потужних машинобудівних кластерів в авіації та космічній галузі. Керівництво усім цим мала б здійснювати держава і таким чином Кучма намагався вирішити питання стійкості нашої економіки.
Олігархи стали наслідком того, що Кучма вибрав другий шлях, оскільки президент керувався тим, що перезапустити економіку треба було якнайшвидше. Україна тоді була зовсім незрозумілою для інших країн за своїм функціоналом, а на Заході нас навіть розглядали як теоретичну загрозу. Тому це питання треба було вирішувати «тут і зараз», що й дозволяв такий шлях. Фактично, олігархи, які утворились із колишньої номенклатури, комсомольців, бандитів та авантюристів, і утворили цей «розсіл», у якому «варилась» пострадянська еліта. Саме вона потім народжувала тих людей, які пізніше фактично очолили українську державу.
Коли запустилась велика приватизація, Леонід Кучма стабілізував ситуацію після приходу до влади у 1994-му році й під час свого першого терміну проводив дуже багато реформ. Сьогодні мало хто про це згадує, але перший президентський термін Кучми був дуже продуктивним в розумінні формування «кістяка» держави та її економічної бази. Леонід Данилович єдиний, хто взагалі намагався із розумом підійти до вирішення проблем. Можливо, це пов’язане із тим, що він інженер, тому в рамках своєї «матриці» людини із технічним складом розуму намагався все розкласти на складові і сконструювати із цього державу.
Можна говорити, що вже на момент парламентських виборів 1998-го року з’явились олігархічні групи. Я маю на увазі того ж Ріната Ахметова, Індустріальний союз Донбасу, Юлію Тимошенко, Павла Лазаренка і так далі. Тобто, з’явились перші конгломерати цих груп впливу і вони почали все більше контролювати економічні й політичні процеси. А вибори президента 1999-го року були вже демонстрацією сили ранньої української олігархії, оскільки Кучма переміг саме за рахунок їхньої підтримки. Я думаю, що тоді в олігархів була така ж дилема, як у їхніх російських колег на виборах 1996-го року, коли Зюганов перемагав, але за рахунок консолідації олігархів вдалось зламати хід подій і Єльцин залишився на другий термін. У нас була схожа ситуація, але пізніше Кучма намагався послабити вплив олігархів.
Коли наша економіка стабілізувалась і, починаючи із 1999-го року, почала рости, то Леонід Кучма задумався над тим, щоб посилити власний вплив над олігархічними колами, бо він розумів, що після перезапуску економіки із ними можуть виникнути непорозуміння. Олігархи постійно посилювали економіку і треба було вирішувати питання контролю над ними. Я вважаю, що саме цей конфлікт і призвів до проблем другого терміну Кучми. Плюс він почав «загравати» із Заходом, після чого оперативно з’явився «касетний скандал» та справа Георгія Ґонґадзе. У результаті вийшло так, що Кучма не зміг переграти олігархів. Ба більше, олігархія перемогла його на виборах 2004-го року, бо її завдання полягало у тому, щоб демонтувати сильний інститут президента. А при Ющенку олігархи продовжили курс на масове скуповування активів, які ще залишались, та укріплення власних позицій. Тоді й сформувалось декілька центрів впливу, які через контроль над парламентом посилили власний контроль над економікою. Я вважаю, що саме тоді олігархія взяла гору над державою.
- Кому було вигідне формування олігархату в Україні?
Сергій Дацюк:
Це було вигідно абсолютно усім, хто «годувався» із активів цих олігархів. Нам слід розуміти, що олігарх – це не просто одна особа. Тут мова йде про менеджерів, які разом із ним всім керують, експертів і таке інше. Пізніше виявилось, що їм потрібні не лише економічні експерти, а й «свої» політики, міністри, експерти на телебаченні, телеканали тощо. От всі ці люди навколо олігархів і почали «годуватись».
Юрій Романенко:
Це було рішення еліти, яка була зацікавлена у стабільності та управлінні. Вони хотіли, щоб були зрозумілі правила гри та гравці, які можуть здійснювати функціонал, пов’язаний із цим.
- На чому піднялись перші олігархи?
Сергій Дацюк:
Перші олігархи з’явились у нафтогазовому та металургійному секторі. Тобто, у найбільших структурах, які, умовно кажучи, вижили і залишились функціональними. Це у першу чергу була металургія та хімія. Пізніше до них долучились сільськогосподарські підприємці. Але нафтогазова складова, металургійна та хімічна в цілому досі залишаються основними.
Юрій Романенко:
У першу чергу це газ. Олігархи піднялись на потоках, які швидко формували гроші. Це галузі, пов’язані із нафтопродуктами та газом – все це дозволило створити потоки капіталу, які потім вкладались у скуповування активів. Відповідно, ця модель потім лише розросталась, бо чим більше у тебе грошей, тим більше ти можеш скупити активів. А чим більше у тебе активів, тим більше ти можеш купити нових активів. А конвертувалось це все у політичну владу , яка і прикривала весь цей процес.
- Як із олігархами у різний час співіснували президенти України?
Сергій Дацюк:
Це була абсолютно різна корупція: починаючи від того, що олігархи пропонували певні частини впливу і закінчуючи грошима
Усі співвідносини олігархів та президентів в Україні відбувались винятково корупційним чином. Причому, це була абсолютно різна корупція: починаючи від того, що олігархи пропонували певні частини впливу і закінчуючи грошима. Хтось просто брав на роботу рідних, близьких і знайомих, які працювали в олігархічних структурах, і корумпував таким чином, хтось надавав політичні послуги, хтось купував цілі партії в парламенті, хтось купував вплив над структурними можливостями, а хтось лобіював власні інтереси за допомогою міжнародних зв’язків. Тобто, це абсолютно різні складові, але вони завжди є корупційними, оскільки у нас не існує закону, який міг би ці відносини зробити законними, у тому числі й щодо парламенту. Давайте пригадаємо, що в Україні досі не прийнятий закон про лобізм.
Юрій Романенко:
Українські президенти по-різному співіснували з олігархами. Скажімо так: Леонід Кучма був творцем цієї системи і відповідно він був вищим від олігархів на початковому етапі. Він вирішував конфлікти, тримав баланс і мав для цього відповідні важелі впливу, контролюючи силовиків, державний та фіскальний апарати. Тому, ясна річ, олігархи боялись Кучму і відносини між ними мали зовсім інший характер, ніж з іншими президентами України.
Віктор Ющенко, через свій характер і проблеми, пов’язані із його здоров’ям, самоусунувся від влади, особливо наприкінці свого терміну. Тому олігархи, які спочатку були готові традиційно «прогнутись» під нового президента, швидко переконались, що можна вирішувати свої питання, тому вони дуже укріпили свої позиції, медійний ресурс і почали диктувати власний порядок денний. Олігархи зуміли захопити під свій контроль цілі сегменти державного апарату.
При Януковичі це все ще більше укріпилось. Фактично, тоді був такий олігархічний консенсус, який призвів до того, що як тільки Віктор Янукович став президентом, олігархи домовились між собою, хто які сфери впливу буде контролювати. Як на мене, його й скинули на Майдані, бо з 2012-го року він почав «пхати свого носа» у ті сфери, які були закріплені не за його сім’єю. Розвал цього консенсусу переріс у те, що цей конфлікт еліт вилився у Майдан. Тому це призвело до зміни влади. Тобто, неспроможність президента виконувати функцію гаранта і особи, яка буде збалансовувати конфлікти. Навпаки, Янукович почав брати активну участь у цих конфліктах і зрештою втратив владу.
Те саме стосується і Петра Порошенка, бо він пішов тим самим шляхом, що і його попередник. Щоправда у його випадку все наклалось на війну і Порошенко, також будучи олігархом, активно брав участь у перерозподілі активів, як це відбулось із абсолютно рукотворною інфляцією за допомогою НБУ. Тоді курс гривні впав утричі, аби просто закрити купу банків, до яких були прив’язані певні фізичні бізнеси. У результаті все це призвело до колапсу економіки, а контроль над знищенням банків давав величезний ресурс і вплив над іншими олігархічними групами. Саме це і згубило Порошенка у результаті, оскільки він, як і Янукович, не був «над» олігархами, а брав участь у їхніх чварах. Він просто став небезпечним для деяких представників великого бізнесу.
З цієї ж причини, я думаю, втратить владу і Володимир Зеленський. Ми бачимо, що зараз олігархи знову почали великий перерозподіл і всі ці рішення РНБО стосуються лише цього, а не якоїсь справедливості. Зеленський, у свою чергу, втягується у конфлікт з усіма олігархічними кланами водночас, маючи при цьому мінімальну державну машину з точки зору управління. Тому я думаю, що Володимир Олександрович ризикує втратити владу, як Янукович.
- Як зараз в Україні функціонують олігархи і яку роль вони відіграють для України?
Серігй Дацюк:
Сьогодні олігархи як допомагають Україні, так і шкодять їй. Їхня допомога полягає у тому, що саме вони представляють структуру промисловості, а іншої у нас немає, бо ми так і не спромоглись утворити конкурентне середовище. Тому тим, чим олігархи є корисними для держави, вони і шкодять їй, оскільки саме вони і знищують весь середній бізнес, не даючи можливості йому розвиватись. За часів президентів, які самі хотіли стати олігархами, як Янукович, та за президентів, які самі були олігархами, як Петро Порошенко, вони напряму зберігали монополію і не дозволяли розвиватись будь-якому конкурентному середовищу. Тому їхня перевага полягає у тому, що саме вони наповнюють бюджет, бо від середнього бізнесу немає ніякої користі для держави. Але, з іншого боку, саме олігархи й стримують зростання будь-якого середнього бізнесу, бо їм це невигідно. Тому це і їхня користь, і шкода водночас.
Юрій Романенко:
Ми не є державою, де олігархи виконують роль додаткової ланки, у нас вони є базовою конструкцією
Сьогодні олігархи – це і є держава. Якщо вони заберуться, то така держава просто зникне. Це таке ж, як запитати, у чому полягає позитив чи негатив наявності у вас нирок чи серця – без них ви просто помрете. Олігархи організували державу таким чином, щоб просто захищати власні інтереси. Усуньте Ахметова чи Коломойського і ви отримаєте колапс у цілих галузях, адже вони виконують роль керівників цих галузей. Вони організовують їхній функціонал і все решта. Ми не є державою, де олігархи виконують роль додаткової ланки, у нас вони є базовою конструкцією. Наша влада давно самоусунулась, тому країна стала таким собі «мутантом», який тісно сплівся з олігархатом. Будь-яка модернізація неможлива без того, щоб послабити вплив олігархів і вивести їх за межі державного правління. Мова йде про все те, що сьогодні так палко озвучує Володимир Зеленський, але він нічого не робить.
- Чому, до прикладу, у Польщі не утворився олігархат у свій час, а розвинені країни взагалі не мають такого явища?
Сергій Дацюк:
По-перше, у Польщі ніколи не було таких великих підприємств, як у нас. А ті, які були у момент входження Польщі в Євросоюз, були просто перепрофільовані, причому переважно з індустріальних у розважальні. Наприклад, коли я був на міжнародному економічному форумі у Лодзі, ми жили на території колишнього великого промислового підприємства, яке повністю було знищене. Сьогодні один його комплекс перетворено на готель, інший та торговельно-розважальний центр і так далі. Тобто, це і є шлях, яким пішла Польща. І давайте скажемо чесно: що сьогодні виробляє Польща? Яблука і колготи. Ми теж могли піти цим шляхом.
По-друге, а хто сказав, що олігархів немає в розвинених державах? Вони є і в ЄС, і в США, але там їхній вплив абсолютно узаконений. Наприклад, у США є вищезгаданий закон про лобізм, тому олігархат абсолютно легально лобіює свою політику і так само легально платить за цей лобізм. Просто там це введено у рамки закону, а в нас ні.
Юрій Романенко:
У Польщі олігархія не створилась, бо ця держава перебувала у зовсім іншій ситуації. У неї не було такої важкої економіки, як у нас, вона не була такою інтегрованою із республіками колишнього СРСР і вона відразу отримала карт-бланш та підтримку від країн Заходу. У них еліта і народ були єдині у своїх поглядах, куди треба рухатись Польщі. Це монодержава, бо вона втратила усі окраїни під час Другої світової війни. Це дозволило полякам проводити більш-менш однакову політику, у них не було протиріч і вони чітко хотіли долучитись до ЄС та НАТО. Крім того, вони були готові піти на швидкі й глибокі реформи. Відповідно, ця культура своєї державності й еліта, яка мислила державними категоріями, дозволили успішно провести модернізацію. Хоч і не без проблем, бандитизму і корупції.
В Україні нічого цього немає. Наша незалежність нам дісталась випадково внаслідок хаосу в Москві. Тому місцева еліта, яка була вторинною відносно Кремля, не була готовою керувати державою. Вона не знала, що таке сучасний світ, тому все досягалось методом спроб і помилок. Населення також було дезорганізоване: ніхто нічого не розумів і не мислив поза рамками радянської моделі. Тому єдине, що могла «народити» Україна за всі ці роки, це олігархи і невеличкий прошарок середнього класу які більш-менш розуміють, як влаштований сучасний світ.
- Чи варто узаконити олігархів в Україні?
Сергій Дацюк:
У будь-якому випадку, все, що є у рамках закону, є кращим ніж те, що поза ними. До того ж, це не єдине можливе рішення цієї проблеми. Справа у тому, що в законодавчому полі ви ніколи не досягнете конкурентності. У тих же США окрім закону про лобіювання є ще й дуже сильний антимонопольний комітет, комітет контролю за фондовим ринком і таке інше. Тобто, там існує багато структур, які стримують олігархів та не дозволяють їм використовувати монопольну перевагу чи інсайдерську інформацію, якщо мова йде про монопольний ринок. Тобто, це не просто законодавчі обмеження впливу олігархів, це купа інших структур, які принципово змінюють економіку. В таких країнах, наприклад, повністю відкрита дорога середньому бізнесу і там діє заявний принцип. Сьогодні ти організував структуру, зареєстрував її заявним чином і спокійно собі працюєш. Тебе ніхто не «смикає». Оці речі, які ми щомісяця і щокварталу переживаємо із нашою податковою, там повністю відсутні. Там просто немає великих витрат на контроль, бо це і є складова олігархічної системи економіки. В олігарха є великі компанії, які займаються легалізацією усіх його дій та бізнесів, а середній підприємець не може собі дозволити утримувати великий штат бухгалтерів, які б займались усію цією дурнею із податковою. В цьому і є принципова різниця.
Юрій Романенко:
У нас є олігархічна держава, де вони контролюють парламент і владу в цілому. Як вони самі будуть «наступати на горло своїй «пісні» і обмежувати себе? Вони не мислять такими рамками. Для чого їм обмеження з боку когось заради якоїсь абстрактної справедливості? Я можу довго розповідати, що треба робити, але який у цьому сенс, якщо за цим не стоятиме якась організована сила? Нам треба розуміти, яку роль грають олігархи в Україні. Багато хто думає, що існує якась абстрактна «держава», яка має їм щось давати, бо так написано на папірці, який називається «Конституція». Насправді ж, на неї всі, у тому числі й олігархи, просто плюють. Якщо за Конституцією не стоять реальні соціальні відносини, які несуть у собі взаємовідповідальність еліти і соціуму, то все буде так, як у нас сьогодні і є. Будь-яка модернізація починається із переосмислення людьми своїх інтересів, колективних цілей і політичних організацій, які допомагають досягнути цієї мети.
- Багато українських президентів обіцяли покінчити із олігархатом, але так цього і не зробили. Чому?
Сергій Дацюк:
Боротьба із олігархами добре профінансована самими олігархами
З олігархатом не треба боротись. Боротьба із олігархами є яскравим прикладом приналежності до них. Нам просто треба робити структурну реформу економіки, а для цього необхідно змінити нашу Конституцію. Сама по собі боротьба з олігархами – це ні про що. Тому цього явища ніхто й не переміг, бо так протидіяти можна хоч цілу вічність. Це і є спосіб існування олігархів: вони самі платять експертам, які з ними «боряться». Вони фінансують телеканали, які видають багато критичних матеріалів. Проблема ж не у тому, щоб мати цей критичний матеріал, а в тому, як його подати і щоб він був дієвим. А коли це ваш канал і ваші «кишенькові» експерти, то ви можете керувати: десь трішечки пом’якшити акцент, чогось не повідомити, щось повідомити, а щось повідомити з іншого ракурсу. Тому й виходить, що ця «боротьба» із олігархами добре профінансована самими олігархами.
Юрій Романенко:
Тому, що вони не усвідомлювали себе по-іншому. Леонід Кучма не міг позбутись олігархів, бо він просто не встиг. Він хотів, але не встиг, бо олігархи укріпились настільки, що самі від нього позбулись. Ющенко просто цього не хотів і його повністю влаштовувала його роль, яку він грав у рамках олігархічного консенсусу за часи його правління. Януковичу теж це не було потрібно, він прекрасно себе почував у такій моделі. Порошенко – ясна річ: він почувається комфортно виключно за умов, коли може створювати власну монополію. А Зеленський просто нічого не розуміє. Як тільки він прийшов до влади, йому відразу ж нав’язали «старі» правила гри і він підкорився.
- Чому, на вашу думку, Володимир Зеленський став заявляти, що переможе олігархат?
Сергій Дацюк:
Тому, що він абсолютно не розуміє, про що він говорить. Якщо ви не розумієте явище, з яким маєте справу, і кажете, що ви його подолаєте, то про що тут може бути мова? Я можу заявити, що зроблю так, аби Сонце сходило не на сході, а на заході, ну і що? Особливо гарно буде, якщо Зеленський зробить якусь «столітню» програму, до кінця якої ніхто із нас не доживе. Це вже навіть не популізм, бо на це ніхто не зважає.
Юрій Романенко:
Я думаю, що він просто хоче якимось чином зберегти владу, бо бачить, що його рейтинги падають, оскільки він нічого, фактично, і не робив. Ці так звані «косметичні» реформи, які проводить його команда, не послабили, а навпаки посилили владу олігархів. Тому вони й заговорили, що починають боротьбу проти олігархів. Але наразі все це лише слова.
- Чи зможе Зеленський щось із цим вдіяти?
Сергій Дацюк:
Ні, в жодному разі. Якби він справді хотів це зробити, то він би про це навіть так не говорив. Його дискурс його видає. Більш-менш адекватні розмови про олігархат – це розмови про структуру економіки, контроль, зміну медіаринку, який у нас наскрізь олігархічний, про зміну експертного ринку і таке інше. Тобто, він сказав і не вгадав жодного слова. А слова, які треба було сказати, він не озвучив.
Юрій Романенко:
Так, команда президента підготувала низку якихось законів, але, знову ж таки, парламент, як і раніше, контролюють олігархи. Тому питання, як Рада буде голосувати і які закони будуть прийматись, досі відкрите. Оці його розмови, що він будуватиме атомні реактори, дуже смішні. Президент, який не може забезпечити роботу ресторанів на час карантину, хоче забезпечити будівництво нових реакторів. Тому я б не звертав уваги на ці заяви.
- Як Україні варто боротись чи співіснувати із олігархатом?
Сергій Дацюк:
Для чого мені це казати? Щоб олігархи знали, до чого їм готуватись? Політичні кроки не повідомляються у публічну площину, особливо, коли мова йде про таких серйозних гравців як олігархи.
Юрій Романенко:
У нас немає організованого народу чи політичної сили, яка могла б очолити цю боротьбу з олігархами. Тому це все лише балачки. Як побороти когось, коли ти сам не організований? Це таке ж, як сказати «як мені купити «Порше»? Я вас відразу запитаю, чи маєте ви гроші на «Порше». Якщо їх немає, то для чого ставити таке питання? Зараз треба думати над тим, як заробити грошей на цю автівку, а не про те, як її купити. Такі розмови не вирішують питань, як нам побороти олігархів або зробити їх конструктивиними. Це вирішують політичні організації, які висувають свої політичні програми.
- Чи можете навести приклади інших країн, які успішно побороли олігархат або навчились із ними співіснувати?
Сергій Дацюк:
Це можна зробити без досвіду інших країн за умови, що у нашої влади буде така мета
Я ніколи не дізнавався про досвід інших країн, бо мене ніколи він не цікавив як предмет дослідження. Я завжди дивився на це з прикладного ракурсу. Тобто, це можна зробити без досвіду інших країн за умови, що у нашої влади буде така мета. Якби вона була, ми б сіли й подумали над нею, скільки часу це б не зайняло. Тоді ми б покроково зрозуміли, як цього досягти. Досвід інших країн тут мало чим може допомогти, бо ми у цьому плані дуже унікальні. У нас є унікальна структура корупції, якої немає у будь-якій із тих країн, які уникнули цього явища. Тому просто перейняти чийсь досвід нам не вийде. На кожному кроці нам доведеться зустрічатись із корупційною протидією, тому в нас просто треба абсолютно з «нуля» будувати нову стратегію.
