Джон Форман був військовим аташе Британії в Москві з 2019 по 2022 рік – застав і нарощування сил, і саме вторгнення, а до того служив у Києві з 2008 по 2011 рік. Мало хто із західних чиновників був настільки близько до оточення Володимира Путіна за місяці до того, як рушили танки.
У цьому інтерв’ю він знімає з президента Росії міф – гросмейстера, що прораховує на п’ять ходів наперед, лиходія-одинака, що гладить кота, – і описує дещо менше й небезпечніше: оборонного опортуніста, сформованого ленінградським дитинством і КДБ, людину, яка тепер ув’язнена у створеній нею ж клептократії, без плану на війну і без виходу з влади.
Нам брехали в очі
Востаннє до цього британський міністр оборони й начальник штабу оборони їздили до Москви разом у 1944 році – Черчилль і Аланбрук. Тож коли Бен Воллес і Тоні Радакін прилетіли на зустріч із Сергієм Шойгу й Валерієм Герасимовим, це була велика подія. Ми знали, що обидва росіяни напередодні спілкувалися з Путіним, що це частина підготовки, тож хотіли почути все з перших вуст.
Шойгу повторював звичну брехню. Що в Донбасі відбувається геноцид росіян руками українців. Що Україна ось-ось стане плацдармом для нападу НАТО на Росію. Що Україна взагалі-то й так російська. Воллес вправно тиснув у відповідь, намагаючись повернути розмову з вигаданої історії до реальних двосторонніх питань. Герасимов заявив прямо: “У нас немає планів нападати на Україну”. Тоді Радакін запитав його: якщо це правда, чому у вас на кордоні 250 тисяч солдатів? Він взагалі не відповів.
Ми повернулися в посольство, і питання стояло просто: або вони брешуть нам в очі, або кажуть правду і нападу не буде. Ми дійшли висновку, що вони брешуть, що вся ця історія – спроба заколисати нас, переконати, що готуватися не варто. Доказ: Воллес повернувся додому і замовив для України більше оборонної зброї. Ми дивилися їм в очі, а вони брехали нам в обличчя про те, що насправді планують.
Наші колеги у Франції, Німеччині та Італії не завжди довіряли нашій оцінці. Навіть українці й далі казали, що цього не станеться. Ми повторювали їм: слухайте, ми буквально зустрічалися з цими людьми, вони не жартують. Росія вже втратила стратегічну раптовість, бо все було настільки очевидним – перше нарощування почалося ще навесні 2021 року, і ми спостерігали, як накопичуються танки. Аж до самого кінця дехто питав, чи це гігантський блеф, щоб вибити поступки із Заходу, чи справжня підготовка до вторгнення. Я твердо стояв на другій позиції. Коли на кордоні України стоїть величезна армія, щось незабаром станеться. Інші наполягали, що це лише важіль тиску навколо розширення НАТО і військ на сході. Виявилося, що правий був я, а не вони.
Віскі на балконі
Останній вечір випав на День захисника Вітчизни, 23 лютого. Москва влаштувала грандіозний феєрверк. Дружини зі мною не було – я відправив її назад до Британії на випадок, якщо все стане надто небезпечним. Я сидів на балконі з віскі й сигаретою, дивився на все це, слухав, як гуркіт розкочується над рікою біля посольства, і думав: я знаю, що буде далі. Тоді я думав, що коли це станеться, нічого вже не буде як раніше. Так воно й вийшло.
Ми всі прокинулися вранці 24-го, і в моєму телефоні вже був Путін, що оголошував свою “спеціальну військову операцію”. Гадаю, чимало росіян теж цього не очікували. Вони до останнього сподівалися, що цього не станеться, – включно з людьми, яких ми вважали дуже наближеними до верхівки. Рішення ухвалив Путін і невелика група навколо нього – його неформальне коло, включно зі старими партнерами по дзюдо. Сама система виявилася не готовою, і частково через це Росія у лютому-березні 2022-го наштовхнулася на цілу низку провалів.
Чому він це зробив
Путін одержимий Україною ще з перших років свого бездарного правління. Він обурюється так званою байдужістю українців, тим, що вони насмілилися бути незалежними. У його уявленні вони – частина священної трійці слов’янських народів: росіяни, українці, білоруси, – а українці насправді не окремий народ, а лише гілка російського народу, що розмовляє кумедним діалектом. У цьому багато шовінізму. З роками при владі він дедалі більше зациклювався на ідеї повернути “російські землі”, на понятті “русского мира” й обов’язку захищати росіян за кордоном.
То чому він насправді це зробив? По-перше, щоб поглинути Україну і покласти край українській державності – географічно, політично і як окремому народу, який слід повернути до лона. По-друге, тому що вся його програма тримається на тому, що Росія – велика держава, а без України, на його думку, великою державою вона бути не може. По-третє, щоб відігратися за домовленості 1991 року, на які він і силовики завжди ображалися, – відчуття, що Росія програла холодну війну, не зазнавши поразки. І в основі всього – спадок. Він хоче, щоб його бачили великою історичною постаттю, тож для нього це особисте – не просто геополітика, а етнічність, образа, втрата й гнів, все разом.
Він також бачив у Джо Байдені слабака. Це сталося одразу після евакуації з Афганістану: Путін провів нарощування сил у 2021 році, а Байден у відповідь запропонував саміт. Путін подивився на це і вирішив: ти слабкий, і мені за це нічого не буде. Це той самий опортунізм, який він демонстрував і раніше. На щастя, він прорахувався: НАТО не розкололося, Америка стала на бік України, а українці билися за власну незалежність.
Хлопчик із Ленінграда
Це складно розплутати, але він виріс у не найкращому районі Ленінграда – тодішнього Санкт-Петербурга – у 1950-х, в тіні війни, яка спустошила місто під час блокади. Одна річ завжди мене вражала: одного разу я поклав вінок на військовому цвинтарі в Санкт-Петербурзі одразу після того, як там побував Путін, – і він теж поклав власний вінок на могилу брата, який помер від голоду під час блокади. Він їздить туди щороку. Це показує особисту сторону. Смерть того старшого брата тінню лягла на його дитинство, а ще одного брата він втратив від дифтерії у 1930-х. Втрата дітей, втрата дядьків, мати, що пережила блокаду, поранений батько – все це було вкрай важко, і саме в такій атмосфері він виховувався.
Він казав, що в дитинстві його цькували в складному районі – єдину дитину в комунальній квартирі. Не хочу вдаватися в дешеву психологію, але дитинство в нього було нелегким, і, як будь-яка дитина, він шукав вихід із бідності, шукав структуру й порядок у хаотичному житті. Саме це, гадаю, і привело його до КДБ – символу нового радянського порядку й престижу. Він розповідав, що мріяв туди потрапити змалку; спочатку його відправили до університету, і він обрав право, бо це підвищувало шанси. Я змалку мріяв про флот; він – про КДБ.
Преторіанська гвардія і щур
Дорослішаючи в 50-х і 60-х, особливо за Брежнєва, він застав розквіт радянської космічної та ядерної програм. Росія була великою державою, що подолала випробування війни і сталінізму, і майбутнє здавалося світлим. КДБ був преторіанською гвардією режиму – на папері непідкупний, охоронець держави, чиїм символом були меч, щоб вражати ворогів, і щит, щоб захищати російський народ. У цьому є певний блиск. Путін бачив КДБ не просто як роботу, а як спосіб життя.
Всі знають історію про щура – загнаного в кут щура, якого він, ще хлопчиком, замкнув на сходовій клітці. Чесно кажучи, я думаю, що цю історію сильно роздули: прохідний рядок на сотню слів в одній з його книжок інші перетворили на ключ до розуміння його психології. Експерти кажуть: не тисніть на Путіна, бо він, як загнаний щур, кинеться у відповідь. Але є й інше прочитання – він асоціює себе з хлопчиком, який від того щура втік. Він відступив. І цікаво, що останніми роками, коли ми справді давали Путіну відсіч – вступ Фінляндії і Швеції до НАТО, озброєння України, передача їй ракет, – він жодного разу не кинувся у відповідь, як той вигаданий щур.
Його час у Ленінграді, потім у Санкт-Петербурзі, потім у КДБ у Східній Німеччині – це фундамент того, як він поводиться зараз. Але він не існує у вакуумі. Люди питають, чи це Путінська Росія, чи Росія Путіна, і в ньому справді багато традиційного російського мислення – у тому, як він ставиться до Заходу, з яким по-справжньому ніколи не стикався, у тому, як він тримається за російську історію як за якір. Він – російський націоналіст, і цей націоналізм розквітав у міру того, як він відчував дедалі більше свободи його виявляти. Він – продукт радянського виховання, і оточує себе людьми свого ж покоління: народженими в 50-х, вихованими в 60-70-х, травмованими розпадом Радянського Союзу, який вони прагнуть виправити, по суті, знову “роблячи Росію великою”.
Видатною постаттю в КДБ він не був. Резидент, який керував КДБ у Східній Німеччині, навіть не знав його – він був функціонером у другорядному містечку, займався внутрішніми дисидентами та контррозвідкою, а не шпигунською роботою. Найкращих шпигунів відправляли за кордон; тих, хто не дотягував, тримали ближче до дому. Путіну подобався образ КДБ – “кембриджська п’ятірка”, що працювала серед капіталістичного ворога, – але сам він сидів у другорядному представництві в Східній Німеччині й стежив за самими ж східними німцями. Його біографи люблять розписувати його заслуги в КДБ, але це була величезна організація, а він у ній – лише маленький гвинтик.
Дзюдоїст, а не гросмейстер
Аналогія з дзюдо працює значно краще за образ багатовимірних шахів – геніального стратега, що прораховує на п’ять ходів наперед, лиходія-інтригана, який гладить кота. Дзюдо – це про те, як обернути силу супротивника проти нього самого. Путін по суті своїй – людина, що обороняється й реагує на обставини, бачить нагоди й хапається за них, а не стратег з великим планом на майбутнє. Дзюдо – це ще й особиста дисципліна: форма, спосіб життя, кодекс поведінки для хлопчика, якому бракувало строгості. Він підтримує зв’язок зі своїми партнерами з дитячого дзюдо все життя; щось у цьому явно резонувало з ним. Тому заборони для російських спортсменів так його зачіпають: він бачить у спорті частину оповіді про Росію як велику державу.
З віком він відійшов від образу вершника з голим торсом і борця з ведмедями – настає час, коли для будь-якого чоловіка, і я не виняток, красуватися з голим торсом стає нерозважливо, бо талія вже не та. Але образ, який він культивує, – сильний лідер, батько нації, історична постать. Лавров якось сказав, що Путін порівнює себе з Іваном Великим, Катериною Великою і Петром Великим. Чи то парад на День перемоги, чи то нескінченні п’ятигодинні прямі лінії – все це відлунює те, як віками тримались російські правителі: понад політикою, добрий цар, до якого можна звернутися і який усе владнає. Політика для нього – щось нижче за гідність; його піднесли над нею.
Останніми роками навколо нього виріс і культ особистості – що він непогрішний, все бачить, всемогутній, той, хто протистоїть підступним західникам і британцям, хто знає все. Це смішно. Пам’ятаю ці грандіозні постановочні заходи в Москві, обставлені камерами на кшталт цієї; він виходив ненадовго, ні з ким по-справжньому не спілкувався, просто транслював послання на найбільшу країну світу, щоб підтримати образ.
Не людина, що стоїть за всім
Нібито існує грандіозна змова. Теорії змови – чудова річ, вони добре продають книжки. Путін як лиходій Блофельд, обличчя таємного культу, що сидить у баштах КДБ у каптурах і планує майбутнє Росії на століття вперед. Це маячня. Багато разів на своєму шляху Путін міг би просто залишитися функціонером у Санкт-Петербурзі. Він скористався своїм шансом на владу, схопив його і закріпив за собою. Він не був частиною якогось хитромудрого плану – настільки хитрого, що хитрішого й лисиця не вигадала б.
Чи були люди з КДБ спустошені кінцем Радянського Союзу і втратою своєї влади? Так. Чи хотіли вони повернутися? Так. Чи повернулися? Так. Але думка, що хтось сидів і виношував генеральний план, – це не те, як насправді працює Росія. Росія набагато хаотичніша, а кінець Радянського Союзу у 80-х був особливо хаотичним, на тлі згасання війни в Афганістані. Тож книжки продаються – Путін за лаштунками Брексіту, Путін за якоюсь таємною змовою, Путін за приходом Трампа до влади. Кожен, хто справді розуміється на Росії, знає, що вона ледве дає собі раду з власними інтересами, не кажучи вже про все це; це країна, яка користається чужими проблемами, а не та, що їх створює.
Силовики та інші угруповання
Силовики – це група людей зі схожим бекграундом у КДБ, здебільшого народжені у 70-х – такі, як Микола Патрушев, колишній секретар Ради безпеки; Олександр Бортников, нині очільник ФСБ; Ігор Сєчин; Сергій Наришкін, нині керівник зовнішньої розвідки. Це не просто спільне виховання, це спільний спосіб мислення – вони дивляться на світ параноїдально, скептично, з жорстким реалізмом, і досі так дивляться. Люди навколо Путіна, які підштовхують його воювати далі і “перемогти” в Україні, як правило, саме з цього угруповання.
Є й інше угруповання, яке можна назвати більш меритократичним і технократичним, менш силовицьким, – воно бачить шлях до мирнішого співіснування із Заходом. Але яструби пробралися буквально в кожну владну посаду, і всі вони старіють разом. Погляньте на склад Ради безпеки безпосередньо перед вторгненням – і ви легко впізнаєте силовий блок. Є й інші, поза кадром, з бекграундом у КДБ, розкидані по державних підприємствах, і силовики проштовхують своїх дітей на владні посади на час після Путіна – самовідтворюване угруповання, яке сподівається втримати кермо в майбутній Росії. Вони не єдині: є ще кримінальне угруповання, збройні сили і ті самі меритократи – не ліберали, не голуби миру, а люди, які бачать трохи інакше. На жаль, війна за останні чотири роки віддала силовикам ще більше влади.
Як звичайна економіка перетворилася на клептократію
Збиткові, неефективні державні підприємства – це добре показала справа ЮКОСу – в державних руках не працюють. Передайте їх у приватні руки – і може запрацювати: краще управління, західний досвід, мотивація прибутком, фондова біржа, все те звичайне ринкове, що люди так прагнули збудувати в 1990-х. Провал стався в тому, як проводилася приватизація. Багатство забрали в однієї групи – комуністичної партії та її підприємств – і віддали іншій. Різниця була в тому, що людьми комуністичного режиму рухала ідеологія, а людьми нового приватного сектору – жадібність.
Тож хоч Путін і говорить про посилення державного контролю, про повернення всього до лона держави, для звичайних росіян це обернулося катастрофою. У Росії величезний потенціал і багатство, але росіян постійно позбавляють доступу до нього. Дорогою до багатства стала держава, а не приватний сектор, – і в цьому заслуга Путіна та того, як він консолідував владу, роздаючи послуги.
Уперше я побував у Радянському Союзі в 1979 році 15-річним школярем, і чорний ринок уже тоді був повсюдним, бо держава не могла забезпечити людей необхідним. Якщо не можеш дістати їжу, роботу чи місце в університеті офіційним шляхом, шукаєш інший. Завжди існувала формальна комуністична держава централізованого планування й державних магазинів, і завжди поруч – величезна тіньова неформальна держава: в Україні казали, що вона сягала чверті чи навіть половини економіки. Вона розрослася як реакція на комуністичну систему, не з нічого. Коли Радянський Союз розпався і утворилася Російська Федерація, ці мережі вже існували, тож стару державу приватизували прямо в руки людей, які вже здобули перевагу на чорному ринку. Це передало капітал так званим олігархам у 1990-х, створило альтернативні центри влади й поступово розхитало російську державу.
Фатальний вибір Єльцина
Справжнє значення Бориса Єльцина в тому, що саме він обрав Путіна своїм наступником. Були й інші шляхи, інші можливі наступники, але сім’я й олігархи навколо нього зупинилися на Путіні, бо вважали його надійним – таким, що не піде за їхніми грошима чи життями і не змінить вибудовану ними систему. Як казав Навальний, це була помилка колосальних масштабів: щойно вони пустили ФСБ назад до городу, козел зжер усю капусту і продовжив пожирати російську державу зсередини. Це перекреслило все, чого Єльцин досягнув у 90-х, і принесло те, що прийшло згодом: конфронтацію із Заходом, розгром громадянського суспільства, кінець вільних виборів і вільних медіа, вигнання, вбивства опонентів, ув’язнення за вподобайки в інтернеті і, звісно, війну проти України.
Загляньте до музею Єльцина в Єкатеринбурзі – і якщо вірити тамтешній подачі, він постає таким собі Авраамом Лінкольном, осяйним демократом, що вів Росію до обіцяної землі. Але подивіться на його реальний послужний список: коротке вікно демократії на початку 90-х, а вже до 1993 року він переписував конституцію й переслідував опонентів, а вибори 1996 року сфальсифікував. Оптимізм щодо того, що Росія перегортає сторінку, поступився відкату до старих звичаїв – неформальної держави, зв’язки злочинності з політикою, придушення громадянського суспільства – і врешті привів до Володимира Путіна.
Родина Єльцина, особливо його дочка та зяті, розбагатіла наприкінці 80-х – на початку 90-х, і вони шукали когось, кому можна довіряти. Путін приїхав з Ленінграда як апаратник колишнього мера Анатолія Собчака, потім перебрався до Москви керувати департаментом майна – фактично переводити державну власність у потрібні приватні руки, у чому виявився вправним. Він піднявся до президентської адміністрації, потім до Ради безпеки, потім до ФСБ, увесь час балансуючи стосунки між суперницькими угрупованнями – злочинним світом, спецслужбами, олігархами родини. Він був старанним працівником, який робив, що казали, і демонстрував ефективність. Розглянули чотирьох-п’ятьох кандидатів, кожен не пройшов перевірку на довіру, і зрештою зупинилися на Путіні.
Вони поставили на те, що він не піде за ними, і він дотримав цієї негласної угоди. Але натомість Єльцин мусив покинути сцену в 2000 році і більше на неї не виходити – жодних коментарів з узбіччя. Кожного, хто все ж заговорив, особливо Березовського, вислали у вигнання. Березовський думав, що стане лялькарем, великим сірим кардиналом, який смикає за ниточки. Дуже розумна людина, що збила статок на переході до нової системи, але, як добре описано в “Чарівнику Кремля”, він зробив невдалу ставку і невдалі розрахунки. Він так і не зрозумів, з ким має справу, – що Путін безжальний і налаштований зміцнити власну владу, і не мав жодного наміру бути маріонеткою родини. Попередження прийшло, коли Путін у 2003 році взявся за Михайла Ходорковського. Березовський втратив свої телевізійні активи, був змушений піти у вигнання і перетворився на жалюгідну постать, що благала дозволу повернутися й пробачення. Він помер на чужині – за однією версією вбитий, за іншою – від розбитого серця.
Спочатку влада, потім багатство
Путіним керує влада, а влада породжує багатство. Він шукав владу не заради збагачення – він шукав її, щоб стати великою постаттю Росії і відбудувати країну такою, якою бачив її сам, що заразом дає йому доступ і до величезного багатства. Система тримається на ренті, особливо з вуглеводнів, і на тому, щоб ділитися нею з потрібними людьми, тож режим зробив себе неймовірно багатим на експорті нафти й газу. Гроші приходять, гроші йдуть, і кожен на своєму рівні відщипує собі шматок – від видобутку з-під землі до переробки й відправки за кордон. Путін заробив колосальні гроші; погляньте на суми, що звучать стосовно інших у режимі, і можна тільки уявити, скільки він приховав сам для себе. Коли він помре, ми дізнаємося, наскільки насправді він був багатий.
І це не просто багатство на папері – це палаци, збудовані для нього, надмірна розкіш, у якій живуть ці люди. Розрив між цим багатством і бідністю навколо лише зростав за Путіна. Я читав звіт, за яким нерівність зараз більша, ніж наприкінці Царської імперії – тієї самої, що породила революції 1917 року. Це відверто непристойно, і це видно навколо Москви. Але гроші – це мастило в насосі цієї системи: без хабарів, послуг і відкатів усе б застопорилося. Тримається вона не на особистій відданості й любові до Володимира Путіна.
У перші два терміни він не був абсолютним правителем. Владу він консолідував поступово – війна в Чечні, “мочити в сортирі”, наступ на громадянське суспільство, витіснення таких людей, як Березовський. Але ключовим моментом, на мою думку, став арешт Ходорковського 2003 року – однієї з найбагатших людей Росії, яка порушила негласну угоду: заробляй свої гроші, але не лізь у політику. Він фінансував форуми “Відкрита Росія” і публічно просував ідею демократичної ринкової економіки, що йшло врозріз із курсом Путіна на сильну державу й дирижизм. Його арешт послав сигнал кожному діловому колу в країні – у місті новий хазяїн. Відтоді консолідація влади дозволила Путіну перейти до геополітики: він уже втручався в українські справи в 2004 році, заперечував незалежність України у 2007-2008-му і розпочав війну в Грузії у 2008-му. Ніщо з цього не було б можливим без попередньої консолідації влади.
Пастка спадкоємності
Коли родина шукала наступника, він мав бути надійним, тверезим, і йому мали дати шанс себе проявити. Між призначенням прем’єр-міністром у 1999 році й офіційним “помазанням” Путіну потрібен був момент – і чеченська війна стала такою нагодою. Я не вірю в усі ці теорії змови про підриви житлових будинків у Москві – хоча це справді звучить підозріло, і це саме те, на що були б здатні КДБ і ФСБ. Але навмисно чи ні, він скористався цим, щоб консолідувати владу і протиставити себе Єльцину: Єльцин не міг впоратися з чеченцями, а Путін добив їх із граничною жорстокістю.
Плану на те, що буде далі, не існує. Люди перебирають імена – Шойгу, Бортников, Патрушев, Медведєв – зазвичай ті, хто ніколи не бував у Росії. Вони не помічають головного: щойно цар називає ім’я дофіна, його власна влада починає перетікати до наступника – точнісінько як це сталося від Єльцина до Путіна. Коли я прибув у 2020 році, Путін звільнив Медведєва і, здавалося, шукав, кому передати кермо, – він був при владі вже 20 років і йому набридло, – але нікого не знайшов. Тож постало питання: чи стане він довічним президентом, суперпапою Росії, як Назарбаєв у Казахстані, чи просто відпливе рахувати золото до Швейцарії. Він так і не знайшов нікого, хто зробив би з ним те саме, що він зробив з Єльциним, і залишився б відданим, тож змінив конституцію, щоб обнулити лічильник. На папері він тепер може лишатися при владі до 2036 року, коли йому буде вже за вісімдесят. Ніхто не мусить чекати, що він піде, бо він більше не може залишити владу – він в’язень системи, яку сам створив. Люди цієї системи хочуть, щоб він лишався на місці, бо саме він врівноважує всі суперницькі центри влади, а його заміна принесе нестабільність.
Тож він помре при владі. Він стає російським Робертом Мугабе – з кожним роком старішим і застарілішим, дедалі відірванішим від того, ким був раніше, дедалі більше оточеним підлабузниками, що старіють, який заганяє Росію в землю без жодного плану. Коли він піде, це, ймовірно, принесе період нестабільності – як зазвичай і буває в Росії, коли немає чіткого спадкоємця.
Урок “Курська”
Катастрофа “Курська” сталася на початку його президентства, і вона сказала все: загинуло близько 80 моряків, а він поставився до їхніх родин з повною байдужістю і просто не хотів у це втручатися. Урок, який він засвоїв, – ніколи більше не показувати себе таким вразливим. Відтоді все стало постановкою – виборчі кампанії, публічні виходи. Він ніколи не зустрічається зі звичайними людьми, якщо це не відрежисовано, і ніколи не заходив у вільні дебати з опонентом. Він побачив слабкість російської системи, але замість того, щоб її виправити, звинуватив людей у тому, що вони його зганьбили. Саме тому усунули командувача Північного флоту – не через загибель моряків, до якої Путіну байдуже, а через удар по його репутації. Коли українці потопили “Москву” в Чорному морі 2022 року, він уже засвоїв урок “Курська”: втрати приховали, родинам нічого не сказали, сам він мовчав. Нічого тут не відбувається, рухаймося далі.
Один відомий російський генерал якось сказав, що начальник генштабу мусить бути добрим царедворцем для царя і добрим генералом для своїх солдатів. З часом Герасимов перестав бути хорошим генералом і став частиною довіреного вузького кола. Треба віддати йому належне: спланувавши вторгнення жахливо – піддавшись чарам ФСБ, яка обіцяла легку прогулянку, – він таки відновив якусь подобу контролю до кінця 2022-го – початку 2023 року. Відтоді все дуже “по-герасимовськи”: повільно, закидати проблему людьми, без жодної винахідливості. Проблема в тому, що тримають його тепер виключно за відданість, а не за компетентність. І Путін не може його прибрати, не наразившись на звинувачення, що саме він вирішив його тримати. Тож такий живий щит, як Герасимов, лишається на місці. Солдати, військові блогери, вся країна вважають цю людину посміховиськом, але він там уже не заради військової компетентності – він там як царедворець.
Десятиліття наївного оптимізму
Захід 26 років тішив себе оптимізмом. Єльцин міг сфальсифікувати вибори або впасти в п’яну кому – і ми лише знизували плечима: “Борис є Борис”, як казав Клінтон. Але тривожні сигнали були: стара система нікуди не зникла, вона просто мутувала. Апаратники, що піднялися за Радянського Союзу, стали новими управлінцями нової Росії; те саме сталося і в Україні, де на владні посади знову повилазили комсомольці. Впродовж 90-х і війни з тероризмом ми переконували себе, що Путін на нашому боці, що з ним можна працювати, – і не завдавали собі клопоту помітити, що він уже заарештував Ходорковського, розгромив громадянські свободи, намагався зіпсувати українські вибори, отруївши Ющенка, вторгся в Грузію і наказав вбити Литвиненка.
Я був в Україні у 2008 році, коли туди приїхав тодішній міністр закордонних справ Девід Мілібенд і назвав це переломним моментом для Європи, тривожним дзвінком. А ми проспали й далі – ще шість років до анексії Криму, потім Мінський процес і брудна війна на Донбасі з сотнями загиблих, чиї обличчя видно в Києві, і врешті повномасштабне вторгнення. У 1990-1991 роках було стільки полегшення від закінчення холодної війни, що ми охоче видали Путіну карт-бланш, воліли не помічати – мовляв, просто росіяни лишаються росіянами. Навіть після отруєнь у Солсбері французи й німці продовжували казати: не можна так грубо поводитися з росіянами, Джоне, нам ще потрібно підтримувати стосунки. Лише до 2022 року люди усвідомили, з ким мають справу.
Ми 30 років не вкладалися в розуміння Росії, і нам треба відновити ці інвестиції – в уряді, в медіа, серед громадськості. Конфронтація насправді триває ще з 1920-х, коли Сталін відмовився від світової революції на користь побудови соціалізму в окремо взятій країні, бо знав, що Росія надто слабка для прямого протистояння із Заходом. Не маючи змоги воювати відкрито, Росія відтоді веде непряму конфронтацію – шпигунство, підкуп, корупцію, вбивства, торгівлю впливом, дезінформацію – весь інструментарій, щоб нас розколоти, деморалізувати й відвернути від підтримки України чи власної оборони. Засоби змінилися – тепер це інтернет і кібервійна, – але намір лишається тим самим: підривати нас зсередини.
Дві армії, два суспільства
Існують два зовсім різні типи армій, і обидва відображають суспільства, з яких вони походять, – саме тому британська армія відрізняється від російської і французької. В Україні завжди була слабка держава і сильне громадянське суспільство; в Росії – сильна держава і слабке громадянське суспільство. Україна – демократія з вільними виборами і відносно мирною передачею влади, за винятком 2014 року; Росія – ні. Тож маємо авторитарну модель зверху вниз у Росії проти знизу вгору, інноваційного громадянського суспільства в Україні, де люди досягають успіху всупереч державі, а не завдяки їй. Оскільки українці навчилися вважати державу слабкою і просто вирішувати справи самотужки, виходить армія знизу вгору – невеликі бригади, люди самі набирають людей і збирають кошти, дуже інноваційні, але дуже локалізовані, тож одна бригада не завжди спілкується з іншою, і зараз Україна намагається це виправити.
У російській системі немає інновацій знизу – все йде згори вниз. Це означає, що Росія здатна впроваджувати щось у масштабі, щойно ухвалить рішення, але вона менш винахідлива за Україну. Україні важко масштабуватися; Росія може масштабувати, але видає слабші рішення. Тож ми спостерігаємо, як воюють дві дуже різні армії, копіюючи прийоми одна одної по черзі. Але, як казав колишній президент Кучма, Україна – не Росія, і це головне, що спростовує путінський міф, буцімто Україна – лише втрачена провінція, повна росіян, які мріють повернутися додому.
Щодо переломних моментів, проблема в тому, що надто багато експертів на камеру постійно заявляють, що бачать такий момент. Якщо відсторонитися, ситуація на землі суттєво не змінилася з 2023 року. Росія за останні пару років просунулася вперед і досі тисне на Донбасі з певними локальними успіхами; в України теж є успіхи – вона починає перекривати російську логістику до Криму, підсипати піску в механізм постачання і бити по російських нафтопереробних заводах, щоб війна дійшла й до пересічних росіян. Але Україна ще не в безпеці. Росія і досі більша, багатша і населеніша. В України є серйозні внутрішні проблеми, які треба вирішувати, передусім з людьми і грошима. Позиція Америки за Дональда Трампа непевна – зараз здається, що він більш проукраїнський, але це може не тривати довго, – а Європа то тисне, то відступає. Сподіваюся, Україна утримає й розширить ініціативу, але справжнє питання в тому, чи змусить будь-що з цього Путіна змінити позицію, – і я не бачу жодних ознак цього. Тож ставка з обох боків одна: війна триватиме далі. Тепер це війна на виживання – хто протримається довше.
Переклад “Хвилі”
